Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

його голові сидів не тільки той нещасний брат-равличок, а хтось іще один, може, змій, і той змій почав нашіптувати Васі іншу пісню, а в тій пісні йшлося про те, що він, Вася Равлик, себе дурить, що він недаремно вигадав собі й пустив через вухо в голову отого єхидного брата-равличка, бо він має плани зовсім інші, що він прагне ту дівчину купити, а не відкупитися від неї. Хоче прив’язати її до себе, а що це значить? Це значить, що він її почне (звісно, при тій умові, коли Рая витримає випробування грішми і таки повернеться) до себе приручати, вселяти почуття вдячності до себе, щоб вона була від нього залежна і пристосовувалася до нього, а не він до неї, щоб вона була, зрештою, не отаким чудом, а жінкою, як усі. Звісно, й таке життя навряд чи довго в них протягнеться, Вася Равлик це розумів, але навіщо йому думати про майбутнє, коли йому з нею зараз цікаво; принаймні значно цікавіше, ніж було з іншими дівчатами, до яких він пробував підбивати клинці. З тими дівчатами годі було повести отаку гру, яку веде зараз, вони були елементарні, як монета в дві копійки. А Вася Равлик хотів чогось трохи й незвичайного, хотів дівчиною очаруватися, трохи в ній і богиню бачити, таємницю з кількома невідомими.

- То, може, ота повійниця і є богиня? - спитав єхидненько у нього брат-равличок.

- А може, і є, - занозисто відповів Вася Равлик, хоч чудово розумів: Рая - не богиня. Але таємниця з кількома невідомими в ній була, окрім того, незважаючи на її певну холодність у справах любовних, на її, зрештою, дивоглядну нерозвиненість, Васю Равлика все ще до неї нестримно вабило.

- Ага, - сказав брат-равличок. - Значить, ти нею очарувався?

Але ні, Вася Равлик зовсім не очарувався Раєю, у Васі Равлика навіть у голові не було, що цей зв’язок протягнеться довго; зрештою, він тоді себе б на посміховисько виставив, бо тоді не міг би й по вулиці пройти з нею, їх би з’їли вуличні плетухи, а скільки зневажливих слів сказали б?

- Не гризися, Вась, - сказав брат-равлик. - Не прийде вона більше! Ти від неї відкупився. Плюнь і розітри, Вась, їй-бо тобі кажу. А тоді знайди собі дівчину як дівчину гарну, порядну, роботящу, щоб тобі сорочки, шкарпетки і труси прала, і обід варила, і в хаті лад наводила б.

Це сказав Васі той єхидний брат-равличок, саме коли він мив підлогу, коли віник вимітав із кутків сірі мотки збитої в павутину пиляки, коли поставив на підлогу відро з водою, щоб ту підлогу протерти вогкою ганчіркою; брат-равличок ще раз із нього познущався, нахихикавшись уволю. І це робив він, брат-равличок, недаремно, бо, в голові у Васі сидів ще один, може, й змій, і той змій співав йому зовсім іншої пісні, що він таки не відкупляється від Раї, а купує її. «Ну подиви, подиви, як ти її чекаєш!» - співав отой змій йому на вухо. І він, Вася Равлик, чекав. Тоскно, боляче, сумно чекав, і нічого не міг із собою вдіяти, і не слухав уже дурних, а може, й розумних нашіптувань брата-равличка; бо він, Вася, став раптом глухий, бо він уже пообідав і пообідав сам, залишивши в кастрюлі рівно половину страви, - ніколи ще не був йому такий несмачний обід.

А щоб якось убити ще кілька годин, адже Вася йшов сьогодні на другу зміну, він почав тушкувати у скороварці м’ясо і варити пшоняну кашу. Годинник нудно двигав стрілками, але все-таки двигав, і брат-равличок у його голові аж пострибував від радості, бо Раї таки не було. І він, Вася Равлик, сидів посеред кухні на ослінці, курив одну за одною сигарети, дорогі й прісні, й був сумніший сумного. Через годину він мав уже виступити з дому, а покидати хату незачинену не міг, в Раї ключів не було; зрештою, коли вона йшла, він забув про це нагадати, але хіба вона цього сама не знала? Вася дививсь у кухонне вікно, фіранку було відсунуто, і він бачив хвіртку, та вже не вірив, що та хвіртка відчиниться, бо той брат-равличок, здається, мав рацію - відкупився він, відкупився! Ну, радій, Васю Равлику, танцюй, скачи, бо не маєш уже собі мороки, але Вася Равлик не радів, не скакав і не танцював, а сумно сидів і думав, що сьогодні він робити не зможе. Чи ж не вийти й собі із хвіртки, чи не пройти метрів з двадцять п’ять, де стоїть телефонна будка без жодного скла і з надто коротким шнуром біля рурки (пацани двічі її перерізали) і потелефонувати на роботу: захворів він, Вася Равлик, і це зовсім не брехня. Зрадів на цю думку, бо де б він міг піти й зачинити хату, адже Раї він навіть не сказав, в якому місці ховає ключа; вона з двору виходила тільки раз, коли подалася по сигарети, - це ще в перший їхній день.

Вася Равлик устав, двигнув дверима кухні, турнув ногою двері сінешні, виріс на ґанку й обдивився з нього вулицю. Ішла від колонки ряба Надька; поставила відро й вилупила в його бік баньки, ніби побачила не його, Васю Равлика, а якогось бронтозавра. Ішла назустріч рябій Надьці Магаданша, і Васі Равлику захотілося сховатись у мушлю хати, бо в Магаданші був такий голос, як у пилорами, коли та розрізає дошку, і коли вона говорила, то Васі Равлику здавалося, ніби його самого вставили в пилораму і з диким вереском перерізали навпіл. Отож він відвернув голову, щоб не вітатися з Магаданшею, хоч добре знав, що Магаданша перша не вітається, а чекає, щоб привіталися з нею; коли ж цього не роблять, починає нечему ненавидіти, а тоді й оббріхувати на цілу вулицю. Отож Магаданша блимнула на нього аж так, що під його одежі димок знявся, і не пішла, а майже побігла до рябої Надьки, хоч перед цим тяжко була з рябою Надькою посварилася. Вася стояв на ґанку й чув, як вищала та пилорама біля рябої Надьки, але пиляла не рябу Надьку, а його, Васю Равлика, а між виття пилорами вривалися, як