Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- Можна, я посплю?

Він кивав, Рая лізла під ковдру, згорталась калачиком і за кілька хвилин засинала, а він дивився на голубі видива перед собою й думав, що відтоді, як ця дівчина поселилась у нього, ніхто із хлопців його не відвідував, що, зрештою, він сам не виходив до хлопців - хоч би до доміношного столика, де всі збиралися.

Там, у хлопців, можна було б розпитати про цю Раю, адже й Митько, і Шурка про неї щось та й знали. Але Митька уже завезла в невідомий край «машина желєзна», а з Шуркою він начебто посварений. Та й для чого, думав він, йому треба щось довідуватися про цю покірну істоту, що оселилася біля нього, і чи треба йому щось про неї знати більше, ніж знає? Довідається, що вона жила й спала не з одним - сама в тому призналася. Він, Вася Равлик, коли прожив із нею тиждень, уже зрозумів, чого ті чоловіки її проганяли: вона була холодна й надуміру покірна. Ну, не така вже й покірна, думав Вася Равлик, адже й пальцем у палець не вдаряє дома. Он у нього й прання зібралося: несвіжа постіль, білизна, сорочки. Раніше він збирав усе й ніс у громадську пральню, але, може, послати в ту пральню її - він же на роботі! Не така вона й покірна, покірна тільки в одному - в ліжку, хоч тут Вася Равлик хотів би від неї трохи й вогню. Навіть спробував їй про це сказати, але слово його, ніби камінь у воду, бемкнуло. Зрештою, й усі його пропозиції щодо домашньої роботи так само бемкали у воду і навіть кола не йшли. Якось дивно жила: їла й спала, курила, мацькала губи, коли він хотів - віддавалася, а більше нічого. Не читала ні газет, ні книжок, а коли спитав, скільки класів вона скінчила, спокійно відказала:

- П’ять.

- І тебе відпустили зі школи?

- А чого б мене мали не відпускати? Я погано вчилась.

- А читати вмієш?

- Вмію, - сказала вона - Але не хочу.

- Чого ж не хочеш?

- Так, - сказала, і це теж був ніби камінь у воду кинутий.

Ось про такі речі думав Вася Равлик, дивлячись телевізора. Цвіла ота синя квітка в кутку його кімнати, вікна було затарасовано тьмою, горіла над головою електрична лампочка, поруч сопіла ясінка чи дівчина, яка прибилася до нього з тієї пітьми, і він подумав, що порожнеча існує не тут, у простокутній комірчині, а саме за вікнами, у тьмі, яка народила йому (та й чи йому?) Раю і яка обкладає вікна темними клепами. Скосив око - Рая відвернулася від нього спиною, стриміла тільки розчухрана купа волосся. Був уже ситий нею, тож не відчував того і навісного потягу, як спершу, ну хоч би такого, який змусив його навіть у вікно вистрибнути… А що, думав Вася Равлик, коли б її таки приручити? Може, тому й веде себе, як чужа, бо не певна, що тут у нього може залишитися, переконана він обов’язково її вижене. Схотілося навіть розбурхати її, хай би засвітились оті її насторожено-байдужі очі, й сказати: а чому б не стати їй справжньою йому ланкою. «Що ж для цього треба?» - можливо, спитає вона, а він розкаже: робити в домі те, що робить кожна жінка. Вона може, зрештою, не ходити й на роботу, великодушно згодився Вася Равлик, але хай варить йому їсти, прибирає, пере, хай буде до нього лагідніша, ласкавіша, хоч інколи віддаватиме йому ласкою. Він же вдягне її, взує, відбере тільки оту бридку помаду й олівця, тоді й обличчя не буде в неї таке вульгарне - оце й усе, скаже їй Вася Равлик, що йому потрібно. Навіть руку простяг, щоб її розбудити, але подумав, п|о вона цей його рух сприйме по-своєму, тобто перекинеться на спину і ледь-ледь розсуне ноги. Але зараз Васі Равлику того не хотілося; зрештою, ось уже кілька днів він будив її вранці, коли кімнату жовто заливало ранкове сонце, коли від того сонця запалювалося дзеркало й кидало на протилежну стіну пук ясного проміння, коли за вікнами ще пливав росистий туманець і в ньому сонячні стяги були як прапори; коли тіло його відчувало дзвінку радість - Вася Равлик, незважаючи на своє прізвисько, був істота ранкова; саме в такі хвилини в ньому прокидалося шанобливо-святобливе почуття до жіночих принад своєї подружки; тоді й холод її йому менше перешкоджав, і він виходив із ранкової купелі в жіночих принадах бронзовотілий, задоволений і певний себе. Рая тоді дивилася на нього крізь приплющені повіки й не було на її обличчі нічого, крім сонної притоми, а він одягався, помуркуючи, і тільки позирав вряди-годи на розпластане тіло на помнутій і розкиданій постелі.

- Можна, я ще посплю? - незмінно питала вона, і він відчував маленьку уразу, коли вона загорталась у ковдру, відверталась, а за хвилину вже спала, і ця ураза з кожним днем більшала, бо, зрештою, й байдужості має бути межа! Але гасив свою уразу простим резоном; вона все ще дика, ця кішечка, все ще не привчена до звичайної людської ласки і взаєморозуміння; вона, зрештою, й справді ніби здичавіла кішка, яка хоч і прибилась у людську оселю, але ніколи не забуває, що це не її дім і щохвилини її можуть прогнати.

- Слиш, Рай, - сказав він якось, коли був переконаний, що вона не спить. - А чого хочеш лахи сама купувать?

Перестала сопти. Лежала й ніби причаїлася під ковдрою.

- Ти ж не спиш, - засміявся він.

- Не сплю, - сказала самими вустами.

- Мо’, зі мною не хочеш по вулиці йти?

- Нє, - протягла вона.

- Боїшся, що не те тобі виберу?