Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Скотився з неї і важко дихав, а Рая лежала біля нього нерушна й зимна, і його раптом аж страх пробрав: а раптом вона померла? Сів і зирнув на неї й побачив, що вона дивиться в небо, хай і порожніми й байдужими очима, але цілком живими.
- Будеш обідати? - спитав він.
Вона сіла й накинула плаття. Встала, й воно ковзнуло по її загорілому тілі.
- Що там у тебе? - спитала й потяглася за яблуком - зірвала його.
- Суп, картопля й котлети, - сказав він. - І пиво. Чи, може, хочеш вина?
- Нє, - сказала, вгризаючись в яблуко. - Досить і пива.
Пішла по стежці, байдуже покусуючи й жуючи яблуко, а він аж хвилю ненависті відчув - надто вже була незворушна. Але злякався цього жорстокою й мимовільного поруху, бо що вона йому, зрештою, завинила? Була покірна й безвідмовна, а те, що виточувала від себе холод, чи ж її вина? Вася Равлик усовістився й подався слідом, навіть двері перед нею відчинив.
Потім вони сиділи на кухні, їли зварений ним обід і запивали пивом. Вона їла й пила з тією ж таки пожадливістю, ніби хтозна-скільки сиділа голодна, а він кидав на неї поглядом і вряди-годи підсував їй те чи те, доливав пива - не зникало в нього відчуття, що це бездомна кішка до нього прибилася і в чудний спосіб перетворилася у дівчину-жінку.
- Слухай, - спитав він, не витримавши мовчання. - А чого ти без білизни ходиш?
Рая пересмикнула плечима.
- Так мені лучче, - сказала, п’ючи пиво. - Нічого не жме.
- Може в тебе того діла нема? - спитав обережно він.
- Нема, - сказала просто.
- Ти і взимку так ходиш? - спитав він, але вона не відповіла - їла.
- А інша одежа, крім цього плаття, в тебе є? - знову спитав він.
- Є, - сказала вона - В мамки.
- І це ти отак живеш: до когось прибиваєшся, з кимось спиш?
- Ну да, - мовила, зирнувши на нього невинними очима. - Часом мамка мені чоловіка знаходить.
- Поживеш ти з ним і що? - спитав Вася.
- Нічого, - смикнула вона плечима. - Потім він мене виганя.
- І всі виганяли?
- Ну да, всі, - сказала покірно.
- А чого виганяють?
- Не знаю, - сказала вона, і на її очі раптом вибились сльози. - Не наравлюся.
- А як ти потрапила до Митьки Гілляки?
- Подружка привела.
- В тебе є подружки?
- Нє, - сказала Рая. - Одна знакома привела.
- А це правда, що ти до мене просилася? - спитав він.
- Ну да, - невинно глянула. - Ти ж мене обіймав і цілував.
Він розтулив рота логіка її була вбивча. Але якась вона - чи не від світу цього, нерозвинута чи чокнута. Вася Равлик із шумом видихнув із себе повітря.
- Помий після обіду посуд, - наказав він і встав.
Але вона на його наказа уваги не звернула. Вийняла з кишеньки плаття дзеркальце, тюбик помади й чорного олівця, підмазала губи, підфарбувала очі, а тоді глянула на нього:
- Можна, я посплю? - спитала.
- А посуд не хочеш помити?
- Нє, це ти сам помиєш, - сказала й позіхнула.
- В саду будеш спати чи в хаті? - спитав він.
- У хаті, - сказала вона - Я вже позагоряла.
Він складав брудний посуд, а вона встала, ще раз подивилась у дзеркальце, пригладила пальцями волосся й хитливо пішла, прокручуючи задком, з кухні. Тоді він ніби щось пригадав.
- Слухай, - схвильовано аж дзвінко спитав, - а тобі ті чоловіки, що з ними спала, дітей не робили?
Вона повернула до нього профіль.
- Нє, - сказала вона. - В мене діти не родяться… Я бездітна…
Плеснули двері, Вася Равлик стояв серед кухні з брудною тарілкою в руці, рот і очі в нього були розтулені. Дивно, ще вчора жив він інакше, ще вчора дім його був порожній, навіть коли й сам удома; сьогодні ж сюди увійшла якась подоба сну, бо ніяк не міг укласти в