Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Він покинув весла і схопився за вудилище, що пливло по воді.

- Не дуже рви, - крикнула Васина голова - Помаленьку підводь, Віта!

- Ти мене, Вась, не вчи, - сказав рибалка Корж. - Я його зара вмиг залапочу!

Вудилище аж зігнулося до води, Корж пихтів; голова Басі Равлика схвильовано моргала, а рот аж розтулився від захоплення.

- Так його не візьмеш, - сказав Равлик. - Попусти!

Корж кинув вудилище на воду.

- Хай трохи втомиться, - сказав він.

Вудилище помчало по воді, а Корж рвонув за ним човном. Тоді знову схопив вудочку, але вона легко подалася - з води вистрибнув порожній гачок.

- Да, - сказала Васина голова. - Зірвався, зараза!

- Кіло на п’ять було, - сказав Корж, під’їжджаючи до Васі. - Я вчора точно такого взяв.

Вася Равлик поплив до берега спиною, тягнучи за собою вудочку.

- З берега ти б його все одно не взяв, - сказав Віталій Корж.

Але Вася Равлик уже розчарувався у риболовлі. Він скинув труси, викрутив, а тоді вдяг на голе тіло штани й сорочку. Скрутив вудочку й тільки по тому йому прийшло до голови: а чи добре зробив, що покинув удома чужу жінку. А що, коли вона його оббере? Великого добра Вася не мав, але в нього був поганий настрій, у нього в душі бовталася жахлива мішанка і то хто зна від чого: чи від невдалого рибальства, чи від чергової сварки з Шуркою Куксою, чи від того, що всі вже знали про Раю, яка спить у його домі, й неґречно обізвали її чортицею, чи від того, що він міг і справді прийти в обкрадений дім, а в нього ж там костюм, і туфлі, й трохи грошей у шафі, на які мав прожити до получки, а ще в нього був класний транзистор. Ішов і подумки перераховував усе, що в нього було і що можна було вкрасти. З цими думками відчинив хвіртку й побачив на ґанку Раю, все в тому ж сірому платті, вже розчісану, але з припухлим після сну лицем. Вона сиділа й позіхала, не прикриваючись.

- Чого пішов? - спитала.

- Рибу ловив, - відповів Вася Равлик. - Виспалась?

- Та не дуже, - муркнула Рая. - В тебе щось хавать є?

- Чого не взяла в холодильнику?

- Я тут не хазяйка, - повела плечем Рая. - А що там у тебе є?

- Ковбаса і яйця, - сказав Вася, пробуючи й пожартувати. Але його плаский гумор до неї не дійшов.

- Дай хліба з ковбасою, - знову позіхнула Рая.

Він пішов і відбатував їй ковбаси і намазав грубий клапоть хліба маслом, а тоді сів на ґанку й дивився, як пожадно вона їсть. І щось таке чудне йому здалося: ніби це кішка перетворилися в людину, адже й прибилася вона до нього, як блудяща кішка, а він кинув їй шмат ковбаси, от вона й уминає, сторожко на нього позираючи.

- Ти хто? - спитав Вася Равлик.

- Я? - повернулася вона до нього з набитим ротом - Рая.

- Це я вже знаю. Де живеш?

- Я? - знову перепитала вона. - На Мальованці.

- А те, що ти не прийшла додому, нічого?

- Нє, - сказала Рая. - Я часто не приходжу додому.

- Батьки в тебе є? - строго спитав він.

- У мене? - спитала Рая. - Мамка є, папки нема.

- А де ж папка?

- Папки й не було, - байдуже мовила Рая.

- А ти десь робиш?

- Я? Та нє!

- А що ж ти робиш?

- Я? Нічого.

- Аз чого живеш?

Глянула на нього вовченям, і тільки тепер він помітив, що вона ще дуже молода, і це тільки такий накип на ній: дозрілої, а може, й потертої жінки.

- Мамка в столовці работає, - сказала. - От і носить нам їсти.

- А скільки ж вас у неї?

- Нас? П’ятеро.

Ковтнула останній ковть і обтерла губи.

- Ще їстимеш?

- Нє, я сита, - сказала. - Закурить у тебе нема?

Він витяг сигарети, й вони закурили. Позирав скоса на свою несподівану гостю і все ще дивувався: й досі нагадувала вона йому блудящу кішку, яка перебивається у світі абияк: щось принесе їй мати, щось украде сама чи приб’ється до якогось дому. Раптом подумав: на ґанку їх напевне побачать сусіди, а може, вже й побачили - стало від того неприємно. А ще йому стало неприємно, бо не відав: ось вони поговорили, а далі що? Відіслати її додому? Але якось не міг її прогнати хоча би з-за того, що було між ними вранці. Залишити в себе? Але тоді між ними мали б виникнути якісь стосунки - чи ж хоче він триваліших стосунків з такою-от дівчиною? Зрештою, звідав, що вона давно вже не дівчина, очевидно, не одному й