Українська література » Сучасна проза » Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
він знову проваливсь у чорну яму і вже тільки плив по ній у чорному човні, аж доки той човен не приплив до ясного берега ранку; тоді він розплющив очі й полегшено зітхнув: як добре, що то був усе-таки сон! Біля нього хтось сонно дихав, і Вася здивовано скосив око: ні, це вже був не сон і не привидження - біля нього лежала й спала та ж таки Рая, і від неї аж несло крижаним холодом. Були в тому ж таки сірому платті, лежала неприкрита ковдрою, і пін побачив її сині коліна і сині ноги. Волосся було розколошкане, а обличчя помнуте, рот напіввідслонився, і звідти виривалося хрипке дихання. Вася Равлик роздивлявся це дико у власній постелі зі зчумілим здивуванням; він натужно і гадував усе, що було вчора, - чи ж справді він її за собою привів? Але ж ні, він прийшов додому сам, хай йому голову відріжуть, а таки сам! Торснув дівчину, і Рая розплющила каламутні зі сну очі.

- Не чіпай мене, - сказала, - я виспатися хочу.

- Але як ти сюди потрапила? - зчудовано спитав Вася.

Вона шумливо повернулася набік, тоді пошукала рукою й натягла на себе ковдру.

- Ти мене привів, - буркнула.

Він лежав уже з нею поруч під ковдрою, і рука сама, незалежно від його волі пройшлася по її холодному тілі, зачепила драглистий розлив грудей, торкнулася стегна - обмацувала крижану плоть, що лежала побіч, ніби він був сліпий і ніяк не міг збагнути, що ж це таке біля нього посапує: кінь чи вівця. Тоді відчув у душі тоскну порожнечу, схожу на відчай, біль у серці чи в душі, зневагу до самого себе за свою ганебну кволість, за те, що він ниций і безвольний, за те, що почали труситися губи й та рука, яка все ще не могла пізнати: що ж то за і проява біля нього? Натис на її плече, і Рая безвольно перекинулася на спину, тоді, паленіючи від сорому й власної кволості, він поліз на неї, як альпініст на гору, чіплявся за ту гору ногами й руками і потонув раптом у холодній глибині, просторій, недівочій, бездонній. Губи його забирали з її вуст рештки помади, він конвульсійно здригався, але вона не відповідала ні на його поцілунки, ні на його потуги - лежала байдужа, холодна, ніби мертва, не опираючись, але й не пособляючи йому. Він же відчував себе вершником, котрий мчить вскач, але коня під ним нема, під ним лише повітряна подоба коня, і кінь той не креше копитами землю, бо він узагалі без ніг і копит, тільки з повітряними подобами ніг та копит, кінь лише пахне конем, а може, губною помадою, нудкою, парфумною. Відчував, що з ним коїться щось химерне - попливли перед очима сірі з білими кола, ще мент - і він розірветься, як бомба, розлетиться на тисячки кавальчиків, і їх уже ніяка сила не зможе зібрати в те, що завжди звалося Васею Равликом. І він розірвався, розлетівся на кавальчики, але сила, яка б зібрала ті частки, все-таки знайшлася - це була втома і вичерпання, яких досі не знав. Лежав біля Раї, облитий холодним потом, вона ж повела в його бік розплющеним, каламутним зі сну оком, і те око миттю заплющилося, перевернулася знову на бік, спиною до нього і мирно засопла, а Вася Равлик дививсь у стелю широко розплющеними очима, адже це вперше робив він таке з жінкою, адже сталося у його житті щось небувале, а може, він ще не прокинувся? І щоб переконатися, що таки прокинувся, Вася знову натис на її плече, і Рая безвольно перекинулася на спину, і знову був він вершником, котрий летить ускач, але під ним тільки подоба коня, і знову він розірвався на тисячку кавальчиків і облився удвічі щедрішим потом - лежав біля повернутої до нього спиною Раї майже переляканий, а вона мирно посапувала і хтозна чи й прокидалася, коли творив він над нею насилля. Він же був вичерпаний і вже не сумнівався, що це таки не сон; не сумнівався, що він уже мужчина, що біля нього спить справжня жінка з усіма належними їй атрибутами, але щось його непокоїло й турбувало: хіба так повинно бути? Що знає він про цю жінку, яка спить біля нього, і хіба він її любить? Адже до вчорашнього дня він її відати не відав; ну, може, був трохи підхмелений, повівся з нею вільніше, але ж вона мала його осмикнути? Отож лежав зараз і спливав потом, і йому було водночас приємно й неприємно, бо що вона скаже йому, коли прокинеться і як він перед нею виправдається, адже не кликав він її з собою і до себе?

Вася Равлик виповз із-під ковдри й пішов на двір умиватися. Довго ляпав собі в обличчя, розтирав груди, бо в голові залишався каламут, пирхав, як кінь, знову ляпався, ніби змивав із себе щось бридке, весь отой виллятий і заструпілий піт; тер тіло рушником, аж доки не відчув припливу бадьорості. Тоді одяг сорочку і сів на ґанку, пускаючи над собою сиві парашутики диму, і так обдимів себе, що ніби в синій кулі сидів. У цей час над ворітьми з’явилася невиспана, розкошлана голова із сірником у зубах, і та голова заусміхалася до нього разом із тим сірником.

- Гарно вчора погуляли, - сказала голова. - А де Райка?

- Спить, - сказав кисло Вася Равлик. - Де вона тут у мене взялася?

- Ми привели, - сказала голова із сірником у зубах. - Плакала й просилася до тебе.

- Плакала й просилася до мене? - зчудовано перепитав Вася.

- Еге ж, - мовила голова. - Ну ми й відвели.

- Хто це ми?

- Ну, всі, хто в мене гуляв. А ти що, не чув, коли ми приходили?

- Не чув, - зітхнув Вася Равлик. - Я вчора перебрав.

Відгуки про книгу Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: