Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Будь ласка, - сказав він. - Не доспала?
Але вона не відповіла, відвела тільки притомлені очі й випустила з наквацьованих уже вуст (де вона взяла помаду?) синеньку хмарку.
Він побіг у магазин, а там була невелика черга, отож затримався, а до молока, сметани, сиру й масла прикупив ще півкіло цукерок, хоч сам цукерок ніколи не їв, а ще купив кілька пачок печива, хоч раніше печива також не купував, і блок дорогих сигарет, хоч сам курив «Ватру» чи «Приму», й кілька пляшок пива - пиво раніше він купував, а по тому помчався додому, волочучи важкенну сумку. Раї на ґанкові не було, не було її й під яблунею, що звідси проглядалася; він заскочив у дім і підійшов до вікна спальні. Звідси видно було решту садка й город. Тут він її побачив: лежала на ковдрі під сонцем голісінька, засмагла до чорноти, лежала долілиць, і він уважно роздивився майже бездоганні її форми, а оскільки все тіло її засмагло рівно, без білих плям на сідниці й білої смужки на спині чи шиї, подумав, що так лежати їй не первина.
І відчув при цьому гіркий полин, а разом із тим і відвагу: а що, коли він зараз до неї вийде. Захопив торбинку з цукерками й, мліючи від зухвалості, подався за хату, а коли підійшов, вона й не рухнулася, ніби спала.
- Приніс тобі цукерок, - сказав, відчуваючи, що язик йому тремтить.
- Поклади, - мовила вона розмлоєно.
- Так засмагла, - мовив він, все ще непотрібно хвилюючись.
- Угу, - буркнула вона, а що він поклав біля її голови торбинку з цукерками, простягла, не зводячи голови, руку з напівоблізлим манікюром на пухких, коротких пальцях, пошаруділа папером, витягла цукерку й послала її кудись під купу волосся, що безладно покривало її голову.
- Я пішов доварювати обід, - сказав він, хоч йому хотілося впасти тут, біля неї.
- Угу, - муркнула вона, а її рука знову потяглась до торбинки.
Він пішов додому, відчуваючи, що кипить. Щось його в цій ситуації дратувало, збуджувало, невдоволило, стримувало, бо він і справді вів себе як бевдзь, бо таки не знав, як себе вести і до чого все це призведе. Ні, він даремно її від себе не прогнав, даремно ув’язується в стосунки з нею, бо це ж якась і справді чортиця. Аж зупинився від тієї думки: чому так вирішив? Ні, він нічого не розумів, нічого не знав, був лише запалений якимсь бридашним вогнем, був лише якось перелопачений, перекручений, перемучений. «Чорті-шо!» - буркнув він, всуваючи до рота цигарку й запалюючи сірника.
Смажив котлети, вряди-годи підбігаючи до вікна спальні й дивлячись на те нерушне розпластане тіло в садку. Ні, не зовсім нерушне, бо рука її раз у раз просувалася до торбинки й посилала до рота цукерки, натомість викидала з-під кучугури волосся пом’яті барвисті папірці. І тих папірців було вже накидано на ковдрі з десяток, блискотів станіоль, і йому аж нудно ставало. Тоді вирішив до вікна більше не підступати, а сісти біля шкваркітливих котлет, біля довареного супу, біля газового вогника, біля сигарети, що стриміла з його пальців, і трошки подумати, а може, зібрати всю відому інформацію про гостю. Що йому сказав Митька Гілляка? Перше дивне: вона, ця Рая, плакала й просилася до нього, Васі Равлика. Друге, що вона чортиця, сказав Митька Гілляка, що Вася Равлик - пацан, коли таких речей не розуміє, бо чортиця, сказав він, - вона чортиця і є. Інформація Шурки Кукси була ще убогіша, той тільки спитав, чи чортиця від нього пішла Вася Равлик, певне, й справді був іще пацан, бо що таке чортиця ані на мак не розумів; Вася Равлик був наївний, як тополиний чи кульбаб’ячий пух - може, недаремно його й Равликом прозвали? Не розумів, чого Рая мала плакати й проситися до нього, адже вони там тільки принагідно між собою притерлися. Зрештою, пояснити це не було важко: вона, очевидно, теж перебрала, от і вела себе казна-як, бо й він, Вася Равлик, вів себе також казна-як. Одне тільки його насторожувало: коли Шурка Кукса спитав, чи пішла вона, знав, що вона до когось пристає, а потім іде. Ще одна цікава деталь: чортиця в нього нічого не вкрала (до речі, гроші лежали на місці), хоч він покинув її саму в порожній хаті, навіть попросила в нього на сигарети.
Котлети пригоріли, в кухні було повно сизого диму від котлет і його сигарет, і він розчинив вікно. А тоді не витерпів і знову побіг у спальню. Торбинка була пожмакана і валялась на ковдрі, а цукерчаті обгортки розсипалися біля неї, як курчата біля квочки.
Рая лежала, обіпершись об правий лікоть, повернута до нього спиною й курила, доносячи до невидимих звідси вуст цигарку лівою рукою. Він подумав: може, винести їй пива з печивом? Але цього разу стільки відчайдушності не мав, бо йому було мулько дивитися на оголене жіноче тіло, а наблизитися - ні, він би тоді собою не зволодів. Картопля вже доварилася, котлети досмажились, юшка готова - можна кликати її обідати. Він відчинив вікно.
- Обідати будеш? - спитав голосно.
Ліниво обернулася до нього, сіла, струснувши важкими грудьми, і йому, Васі Равлику, аж заплющитися захотілось. Але дивився на неї широкорозверстими очима, порожніми і тремкими, бо він уже не належав собі, бо в голові в нього не залишилося жодної думки, а тільки трохи диму від власної сигарети, а може, трохи диму від пересмажених котлет, у роті зникла слина, а язик став кілком. І він раптом вискочив із вікна просто на скопану грядку, а вона завмерла з настромленим на руки платтям - почала вже одягатися. Він пішов просто на неї, роздимаючи ніздрі й чуючи шалено розбовтане в грудях