Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

їх приласкає, - а темінь текла, мов ріки в моря, а темінь сама була морем й била хвильми об вікна й пороги. Тоді ті, котрі в кішок перетворилися, здоювали по хлівах корів, а ті, що суками ставали, влаштовували ігрища на освітлених галявинах і майданах, а ті, що шукали калюж, їх знаходили і мліли в їхньому калюжному холоді чи теплі, а біля рилець полоскався зелений місяць, якого вони пробували вряди-годи схопити ротом, але звісно схопити не могли. І в усьому цьому царстві, десь на самому дні, ніби по дну океану, йшов із палицею чоловік у кепці з довгим козирком, у стоптаних туфлях, у простій картатій сорочці та зімнутих штанях; а може, він ішов у смушковій шапці, в білих полотняних штанях та сорочці і в напіврозлізлих личаках. Факт той, що чоловік ішов, що не помічав навколо нічого: ні зеленого місяця, ні сонних фантасмагорій - то були сни сонних, а він єдиний у цьому світику не спав. Ішов, прихекуючи, переступав колоди на шляху, перебредав калюжі й річечки - зрештою, опинився на такому широкому й такому просторому полі, що й зовсім би пропав, коли б не світилося під місяцем його біле волосся. Тоді чоловік рвонув сорочку на грудях і залементував, закричав, а може, й заплакав - ніхто ніколи так розпачливо у пустині не волав. Тоді й до нього, як до тих дівчат по дворах, виступив із темряви згусток тьми із темним тілом, а може, й з рогами, а може, й без рогів, може, з хвостом, а може, й без нього - щось чоловічого роду-племені, сопливе, від якого несло козлом, може, одягнене, а може, й голе - дивно стало чоловікові, котрий прийшов волати в пустелі. «Отак я закричав і мені вже легше», - сказав він і сів просто на землю в безросу траву. І обхопив руками голову, й побачив геть-но таку саму ніч, як оця, коли він сам був клубком тьми і прокрадався до двору, де стояла зеленотіла, осяяна світлом дівчина. Спинився зачарований, бо здалася йому дивовижною, бо засяяла красою, від якої він ще більше потемнів, ще більше знесилів і дивно так затужив. Ні, все це він вигадує: і ніч оцю й зелений місяць, і дива в тій ночі, бо нічого того насправді не існувало, не було нічого такого красивого, не існувало ніяких кішок, сук і свиней у калюжах, і голих дівчат у порожніх дворах; просто жив собі на світі хлопець, і той хлопець прийшов на вечоринку до приятеля; приятеля того забирали у військо, приятель жив у напівпідвальній кімнаті, такій малій, що коли прийшли гості й порозсідалися за столом, на якому стояли голубці, котлети, відварені макарони, малосольні огірки в мисках і салати-олів’є, то й вільного місця там не залишилося. Його, хлопця, посадили біля якоїсь сірої істоти в сірій сукні, всі пили самогонку, ґелґотіли, кричали, розповідали смішні історії; навпроти сидів Шурка Кукса і реготав, розтуляючи широкого, як верша, рота, і хлопець також реготав, бо так годилося. В кімнаті пахло потом багатьох людей, а з краю столу сиділа маленька, суха і зовсім п’яна мати приятелева, куца Наталка, і деренчливим голосом співала: «Ой машина, ти желєзна, куди милого повезла», а «желєзна машина» вже стояла на порозі ранку, котрий мав невдовзі настати. Приятель сидів з лівого боку від дівчини у сірій сукні, він поклав на бильце ліжка, бо й сидів коло того бильця, руку, в якій був надкушений малосольний огірок; хлопцева нога дотикалася до ноги дівчини-сусідки, бо місця було мало, отож і сиділи отак аж надто впритул. Вони пили самогонку і щось гукали, реготав, розтуливши великого рота, Шурка Кукса; на руці в нього не було пальців, та це не заважало тій руці тримати повну чарку; біля Шурки сиділо якесь подобенство дівчини, щілинооке з круглим обличчям і з ріденьким волоссячком, стягнутим на потилиці гумкою від соски. І те подобенство було одягнене в якесь голубе платтячко, що висіло на ній, як на тичці, а коли воно сміялося, те плаття двигтіло і коливалося. Хлопець, а звався він Вася Равлик, так само мав іти до війська, але в нього одна рука була довша, а друга коротша і його забракували, отже, «машина желєзна» вранці його на свої колеса не забере, він може сидіти в цій компанії й ґеґотати, а може тертися ногою об ногу своєї сусідки, а може покласти їй на стегно руку. Ні, він спершу взяв її руку в свою - виявилася та мала, безвольна, кістлява, ніяк не зреагувала на його жеста. Тоді Вася Равлик покинув ту руку і відчув пальцями м’яке, коливливе стегно, але вона знову ніяк не зреагувала на той його рух - дівчина щось їла, сміялась, щось говорила, ніби й не було його біля неї. А Вася відчув, що наливається жаром, що кожна випита чарка - це чарка жару, бо обличчя в нього пашіло, та й тіло його пашіло і ледь-ледь тремтіло, та й очі його пашіли і сидів він розпечений, як казан. А та, до якої він торкався, стегно якої гладив і стискав, була спокійна і холодна, він навіть одчував кінчиками розпечених пальців, що не живе тіло він гладить, а розтовчену кригу, щось отаке, як оте сало на річці, яке з’являється перед тим, як вода має замерзнути.

Потім вони танцювали під магнітофона у кухні без жодного вікна, де висіла тільки маленька, бліда і млява лампочка, танцювали на кухні, бо в кімнаті все місце зайняв стіл і стільці; Васин приятель Митько, на прізвисько Гілляка, танцював із тим подобенством дівчини з круглим обличчям і вузькими очима, і те подобенство вигиналося й тупотіло ногами. Шурка Кукса танцював із чимось зовсім маленьким, кривоногим, з двома кісками, як у школярки, і з напрочуд високими грудьми. Він же, Вася Равлик, танцював зі своєю сусідкою, вона дивилася на нього байдужими каламутними очима, а він, обіймаючи її за спину, пізнав, що вона без станика, бо не натрапив на застібку між лопатками. Здивувався й спустив руку нижче і не натрапив на пружку гумки - виходило, що партнерка була без білизни. Аж задихнувся і йому здалося, що лампочка, яка ледве розжарювала свою палючу ниточку - це обличчя дуже схоже на лице подобенства дівчини, з якою гопцював Митько Гілляка, а може, Вася трохи перебрав, бо самогонка була сива й пекуча; може, ці кляті самогонниці настояли