Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- «Розгулявся на всі боки, все байдуже, все дарма!» - процитував уголос Сашко і схаменувся: на нього з цікавістю дивилася від ґанку, що виступав просто на вулицю, особа жіночої статі, цнотливо зав’язана білою хустинкою і непевного віку, тобто куца Наталка.
- Доброго дня! - привітався він до особи, і та відповіла, лукаво блиснувши оком.
Отже, історія складалася своєрідна. Чи так уже відчував батько провину, велику провину, як писав, перед своєю першою жінкою та сином, адже тоді, в Мурманську, явно від того сина втік? Чи так уже мучився і чи усугублювалася його вина, чи справді родина в Житомирі, яку покинув, була для нього «справжня», і чи конче треба було йому ламати ту другу сім’ю, коли б до сина він тоді признався? І, зрештою, чи жалкував він «все життя», або хоч і трохи за тим, що приніс першій своїй родині «велику кривду»? «Він шельма, - почув схвильований, скоромовний материн голос. - Хитра зараза, як отой Коник-Стрибунець у Глібова». Здається, мати й справді мала рацію, кажучи це, і не тільки ураза й задавнений біль рухали її вустами. Відчув, що його млоїть. Щось пізнавав у собі недовідоме, дратівливу роздвоєність і хвилювання - зрештою, був він і справді нездоровий. Легка нудота підступала під горло, і він радо б десь присів, але йшов вулицею, де не було лавок. Тому повернув у парк, а звідтіля вийшов на бульвар. Сидів на лавці й дивився, як біля його черевиків повзали мурашки; тіло його обхопила млявість, а може, й сонливість; відчував потилицею сонячне проміння, очі приплющилися - хотів перепочити від цих думок та хвилювань. Не бажав повертатися додому, бо тут добре, тихо й затишно. Поступово заспокоювався, стояла біля нього тиша, прозорий коридор бульвару з синім тремким повітрям, з метеликами, які неквапно снували між дерев. Один з метеликів, кропив’янка, сів на протилежний кінець лавки й помахував крильми, поводячи сторожко вусиками. «Що вони шукають тут, ці метелики?» - подумав він.
Завищала коляска, Сашко не без здивування упізнав ту ж таки жінку з сонними притуманеними очима, що помітив її ще на початку сьогоднішньої мандрівки. Метелик стріпнув крильми і знявся з лавки, а жінка розвернула візочка й сіла навпроти, виставивши пару пухких колін. Відкинулася на спинку й приплющилася - вночі явно недоспала.
І позираючи на ту сонну, з пухкими коліньми молодичку, ще зовсім юну, бо щось дитяче застигло на її змореному лиці, він подумав, що в тому батьковому листі було, окрім лукавово, щось по-справжньому щире, що людина пише покаянні листи не з легкого серця, що зима й справді постукала по його розуму й душі, і що написати листа колишній жінці завдання психологічно важке.
«Дядьку, он зима біліє! От тепер же згину я!» - продекламував подумки. - «Чуєш в лісі ворон кряче, вітри буйнії гудуть? Порятуй, порадь земляче, як се лихо перебуть?»
У візочку запхинькала дитина, і пухкі коліна навпроти підстрибнули. Жінка завозила туди-сюди коляску; Сашко ледве витримував те однотонне повискування. Нарешті здався і встав. Але звівся зарізко, крутнулася голова, і він стояв якусь мить, дивлячись на жінку. Вона блимнула на нього цікаво чи й сердито, але продовжувала тягати туди-сюди вискітливого візка - повні білі ноги енергійно полискували перед його напівпригашеним зором. Сашко рушив бульваром між м’яке мерехтіння світлотіней, між ряди лавок та дерев; на лавах сиділи люди, а біля них ганяла й горлала дітвора. Пообабіч бульвару тяглися дві шосівки і по них котилися авта - він сам був наче авто, в якогось щось негаразд із мотором. Спинився й дихав, ніби бігун після довгої дистанції. Збоку голосно заревіло, аж затрусилося повітря, - на шосівку виповзав бульдозер. Хитав великим, приставленим спереду гребком, гарчав, потрушував могутнім тілом і розбивав виплесками того гарчання синє повітря в прозорих коридорах бульварів. Сашко уздрів, як нервово тріпоче облите сонцем листя; в будинку навпроти жінка розчинила вікно, розсунула фіранки, обперлася білими, аж молочними руками об підвіконня, налягла грудьми - добродушно дивилася на потвору, яка ярісто тарахкотіла гусеницями об асфальт. Пролетіло кілька переляканих голубів; Сашку прийшла до голови дурна й блаженна думка, що весь цей шум на досі тихому бульварі пробудився від крику того дитяти, яке прийшло у світ цих машин-почвар, щоб ними повелівати. Під ногами в Сашка лежала цукерчата обгортка, і він утупився в неї, бо на обгортці було намальовано літака; інший літак, уже справжній, стояв на дитячому майданчику і по його трапу підіймалися один за одним діти, серед яких можуть бути діти і його. Вони всядуться у м’які крісла і перед ними спалахне екран - діти захоплено полетять у світ власного майбутнього. А тут, унизу, на хіднику бульвару, стоїть, намагаючись утримати рівновагу, людина із зіпсованим мотором у грудях; людина з широко розплющеними очима і кричить подумки білими, як сніг, губами: «Дядьку, он зима біліє! От тепер же