Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- Повезло мені! Одна там бабка приклеїлася, ну, я їй те, друге, а їй все мало. Думаю, на який хрен ти мені нужна, кошмар! Ну я й те, послав її, понімаш, подальше, котись кажу покотьолом!.. Отак як у костюмчику був, так до мамані й прийшов - все добро їй оставив. А там у мене того крушталю, коври, знаєш, до чорта всього їй натягав. Кажу котись ти покотьолом, я і в одному костюмчику проживу. Ще в мене того крушталю буде - тобі не снилось! А шо, думаєш не буде? Макітерка в мене ще кашку варить…

Ця балачка залишила враження важке. Сашко подумав, що й справді не бачився з Вовкою років зо п’ять - той уже не жив на околиці. їхню хату знесли, закинувши пожильців на далекий мікрорайон - отак вони й не зустрічалися. Часом бачив Вовку біля пивниць у гурті сизоносих і намагався обійти його, а коли пивниці позачиняли, той терся біля гастрономів. Але вразило його не те. Цей чоловік зі своїм скаламученим мозком, з тією кашею, яка все-таки не могла зваритися в його черепочку - варилася там і справді «кошмарна» мішанка, - цей Вовка чомусь не забув тієї хтозна-як далекої

їхньої дитячої бійки, бо, можливо, та бійка щось у ньому й порушила. Його тіло росло, гналося вище й вище, а пацаняча голова залишалася незмінна - за цей час у ній, здається, не додалося ані звивини. Через це й виріс він отаким недолугим матякалом, бо не вмів навіть збрехати вірогідно. Знав, що нічого в житті не досяг і не досягне, через те й заливав оту невеличку кількість сірої речовини в голівці всілякою мерзотою, і з тієї сірої речовини почали проростати бліді, немічні, як картопляні пагони в льоху, черви-думки - химерні квіти з важким сопушним запахом. Сашко подумав, що вся оця їхня розмова - своєрідна Вовчина спроба взяти реванш, бо, здається, від тієї страшної поразки, ще хлопцем, він, цей довжелезний чолов’яга з каламутним зором, ще й досі не оправився. «Чорт забирай! - подумав Сашко з якоюсь відчайною тугою, - чому ти мені зустрівся зараз?» Зараз, коли відчув: щось і в ньому похитнулося, щось почало тихо руйнуватись. Невже, думав він, якась елементарна хлопчача бійка може бути настільки фатальна, що стала двигуном чи руйнівником цілого життя? Заболіло в грудях, і він замість того, щоб піти до матері (ледве відв’язався від того Вовки, який молов і молов, вихвалявся й брехав і ніби не міг зупинитися), ліг тут-таки, на березі, в зелену траву, з присвистом удихаючи повітря, бо раптом забракло його. Заплющився й слухав, як ніжно пестить сонячне проміння лице, повзає по ньому, тепло обмацуючи, як прилітає від ріки вітерець, навіває прохолоду; ні, він надає непотрібного значення речам елементарним - все значно простіше. Те, що має стати в цьому світі бур’яном, буде ним, незалежно від того, чи був чоловік у хлопчачих бійках переможцем чи переможеним; все, що має дати плоди - дасть їх, хоч би десять разів вихаркував свою кров на білий сніг. «Я зараз тут, на цій траві, - думав він, - так само клапоть нікчемної плоті, хворої і кволої, хоч цей бідолаха заздрить мені». Заздрить і через це хоче виставитись - ось причина його брехень, хизування й бахвалячок, навіть про тюрму розповідей, в якій, до речі, він ніколи не сидів. Сашкові гостро боліло в грудях, але то міг бути й не серцевий біль, а відгук важких сьогоднішніх сновидінь і недіспаної ночі, адже тоді земля пахла точнісінько так само, як зараз, коли він хоче надихатися киснем… Земля була вогка, і він уже відчував, як вільга просякає через тонку тканину. Мати його, певне, чекає, бо в неділю приходив до неї завжди о цій порі; сидить посеред хати на ослінчику, маленька, сива аж так, що її волосся палає білим вогнем, із вицвілими синіми очима; сидить на ослінці з повернутим до входу обличчям, щонеділі зустрічає його в цій позі і саме оця поза незмінно свідчить, що мати не тільки старіє, а вже стара. Жити під одним дахом з невісткою вона не захотіла, власне, вони не вжилися; тут, у дворі на кілька хат, вона прожила свій вік і нічого не бажала змінювати - зрештою, ще чудово могла обійти себе. Він же приходив сюди не так щоб чимось допомогти, як перекинутися словом, бо вони все-таки не втратили духовної злуки, адже він її одинчик і пестунчик - було йому в материнському домі затишно. Саме для відчуття цього затишку й вирушив у сьогоднішню мандрівку, бо в ньому й справді щось сколихнулось. Окрім того, ця дурна зустріч із Вовкою притулила йому до серця ще один неприємний приважечок. Ще один, бо існував той перший - дивний сон про батька, що його не терпілося йому розповісти матері, - ніколи ж бо раніше йому батько не снився!..

Поліна сиділа, як завжди, - на ослінці посеред хати, сяючи срібним волоссям і приязною усмішкою. Сашко важко сів на канапу й повільно, трохи іронічно розповів їй про сьогоднішню важку ніч, про те, що йому вночі боліло серце і не вистачало повітря.

- Ти б цього діла не задавнював, - сказала мати. - Піди в поліклініку, хай тобі щось порадять.

- Ходив я вже в поліклініку, мамо, - мовив він, - таке враження, що їм мої хвороби, як мені - торішній сніг.

- А результат аналізів знаєш? - сказала мати. - А що показала кардіограма? Обов’язково піди.

- Гаразд, - згодився він.

- З цим жартувать не варто. Ти ще зовсім молодий!

- Я не зовсім молодий, - сказав він. - Я вже підтоптаний.

- В тридцять п’ять років? - розсердилася мати. - Тридцять п’ять років - це ще не вік!

- Коли рівняти