Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Тоді, дивлячись у вікно, за яким було вивішено білизну таку ж, яку вивішувала в сусідньому дворі Бутенкова, оповів Сашко матері свій дивний сон - про батька, з яким вони дерлися по скелистій кручі, й про те, що батько впав на смітника, - дивний такий сон, який продовжує й зараз жити в ньому, а чого? Й досі не виходить йому з голови ота картина - побитий, закривавлений батько зводиться на руках, по яких дзюрить кров, і не може звестись.
- Що воно значить? - спитав з тонкою усмішкою, адже вона, матір його, звісна тлумачка снів.
Стара сиділа на ослінці серйозно, із заціпенілим личком і з кам’яними вустами, з застиглими синіми оченятами. Пауза між ними затяглася, і йому аж незручно стало - може, не треба було всього того оповідати?
- Це значить щось погане? - спитав він і трохи сполошився, бо все-таки, в глибині душі був трохи марновірний.
- Бачиш, сину, - сказала обережно й тихо мати, і її обличчя залишилося так само нерушно-серйозне. - Не хотіла тобі того говорити, бо нічого це не дасть, та й, може, непотрібно тобі це знати. Ми прожили з тобою немало років, ось тобі й тридцять п’ять, і той кнур за тебе ні разу не згадав. Про себе не кажу, хоч і я була молода й гарна, але на милування, як то кажуть, нема силування… Я кажу про інше: про тебе забувати не мав він права, хоч би що там мені казали. Я завжди говорила: коли ти, кнуряка, породив дитину, мусиш про неї дбати…
- Щось я тебе не зовсім розумію, - сказав Сашко. - Яке відношення це має до мого сну?
- Пряме, - сказала мати тим-таки сталевим голосом. - І коли тобі таке наснилось, змушена розказати більше…
Замовкла, опустила очі й сиділа, ніби маленький Будда жіночого роду, завмерлий, закостенілий. Буддочка зі срібним волоссям і з руками, покладеними на коліна, знайомими від дитинства руками, тільки значно постарілими й покритими старечими плямами, ніби пліснявою.
- Повір мені, що я себе картаю, - не треба було про нього тобі розповідати, хай би ти думав, що, ну, що так у мене сталося. І не снилися б тепер тобі такі дурні сни.
- Але ж, мамо, - сказав він, чудуючись із її мови. - Хіба сни залежать від нашої волі? Найбільше мене здивувало: ніколи не бачив батька, а в сні - наче живий!..
- Ну і який же він із себе? - цікаво блиснули материні очка.
- Лисий, з вусами, повний, але в міру. Так жалісливо на мене дивився…
- Значить, він, - загадково сказала мати.
- А ти звідки знаєш, як він зараз виглядає? - зчудувався Сашко.
- Вгадала. Оце якось думала про нього й угадувала.
Вона легко зіскочила з ослінця, рухлива і ще цупкенька бабуся, і моторно подибцяла до старого, ще довоєнного комоду - єдиної гарної речі в її хаті.
Рвонула за вушко шухляду і за мить протягла синові конверта.
- Уявляєш, - сказала з видимими нотками обурення. - Він написав мені листа. Тридцять п’ять років мовчав, а тепер написав. - Мене це жахливо обурило, жахливо!
Поліна Войцехівська була вчителька. Вчителька української мови й літератури, любила читати і свої думки вміла виповісти гарно й інтелігентно. Зрештою, вона - тонка душа, але весь її життєвий досвід, хоч прожила довгий вік, був літературний. Літературою вона міряла світ та життя, може тому мислила й вирішувала свої клопоти на літературний зразок: трохи піднесено, але й прямолінійно.
Сашко узяв листа й помітив: руки в нього тремтять. Незнайомий почерк, літери чіткі, але вже трохи розхитані - видно, писав їх немолодий чоловік. Та цей чоловік умів тримати себе в руках: намагався писати каліграфічно й чисто, охайно вимальовуючи кожну літеру. Лист був російською мовою, в якій вряди-годи проскакували українізми. Сашко зирнув на конверта - прислано його з Мурманська. Відчув, як затіпало йому в скронях, а під горло підкотився зрадливий клубок. Але лишався спокійний - на нього дивилася мати. І він не прочитав, а проковтнув того листа, пожадливо хапаючи зміст.
Шановна Поліно Степанівно!
Не знаю, чи випадає мені писати цього листа, тобто чи маю я на те моральне право, але не написати мені також неможливо. Я завжди відчував провину перед тобою і сином нашим, але час минав, моя провина усугублювалась, і я розумів, що в мене з роками стає все менше шансів її позбутися. Зараз я пишу коротко, бо не можу вгадати, які почуття викличе в тебе цей мій лист. Справа в тому, що в моєму нікудишньому житті склалася така ситуація, коли можна спробувати використати єдиний шанс, щоб свою довголітню вину не загладити, ні, я розумію: всі оці роки, які минули, не викреслити єдиним розчерком; вони - прірва, якої, можливо, ніколи не перейти, але тільки зараз я можу спробувати щось чи якось тут зарадити. Пишу просто й без хитрощів: життя моє після того, як я покинув свою справжню родину, не склалося. Не мав щастя, але не мав і сили, щоб удруге поламати сім’ю. В мене з тією жінкою народилося двоє дітей, вони вже дорослі, а покинути двох, щоб прийти до одного, я не мав морального права. Отож, як не гірко мені жилося, тягнув лямку і свій обов’язок батька виконував у цій своїй другій родині справно. Вам не допомагав з двох причин: ланка моя, знаючи про це моє бажання, оголосила мене любителем випити, забирала зарплату, і я ніколи не мав на руках вільної копійки. Тепер моя жінка померла, діти мене не люблять, бо мати їхня прищепила їм до мене зневагу. Оце і
