Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Що таке? - спитала дружина хрипким як каркання голосом. Він злякався. Той голос прозвучав несподівано - важко загупало серце.
- Тобі недобре? - спитала дружина.
Він повернувся. Сиділа в постелі, розколошкана й сонна. Пішов до ліжка, сів і під ним зарипіли пружини.
- Розумієш, - сказав хвилюючись. - Чомусь запахла мені земля. Не знаєш, до чого це?..
Перед ним лежала вуличка його дитинства Десь там, у глибині, в долині, в малому на курячих ніжках будиночку він народився й вибігав дитячі літа. Вулиця залишилася тільки частково - до неї впритул підступали багатоповерхові коробки. Сашко спустився заплилим землею бруком і рушив по нерівному, вимощеному кам’яними плитами хіднику. От вона, вулиця, на якій і зараз буває кілька разів на тиждень, вона завжди його хвилює. Саме тут живе його стара самотня матір, вона зустрічає його радо, але завжди переповідає одні й ті ж історії, які він знає вже давно; здається, метерине життя зупинилось і не оновлюється, а історії свої вона оповідає, можливо, й тому, що сама починає побоюватися: навіки їх забуде. Він проходить повз сусідній із материним двір. З одного його кінця в другий протягнуто мотуза і молода жінка, Олена Бутенкова, розвішує білизну. На виході з двору сидить з найдобродушнішим виглядом брунатний молодий песик і, кліпаючи довговіїми очима, лукаво дивиться на Сашка. Вся вуличка побита вибоїнами, і в найглибших із них стояла вода, в якій купалося сонце разом із горобцями; коли він наблизився, горобці покидали сонце і з шурхотом розліталися навсібіч. Він не зайшов відразу до материного двору, а пішов туди, де колись була школа - повз малі хатки і сирі паркани. Мимоволі зазирнув в одне з відчинених вікон: Сіроводиха збивала там червоні без пошивок подушки, а на столі стояла пляшка з-під олії і лежало півбухінця хліба.
І тут він зустрівся з Семенюком. Власне перед ним виросло щось жердиноподібне, десь так на метр дев’яносто і з нахиленою маленькою голівкою, на якій трохи дивними видавалися гарні, довговії сірі очі. Загалом же обличчя Вовки було одутле, сіре і трохи помнуте - цей чоловік, напевне, віддавався нездоровим пристрастям.
- Чого не признаєшся, Саш, - м’яко сказав Вовка. - Гордий став, чи мо’ не пізнаєш?
- Пізнаю, - сказав Сашко, не відчуваючи й найменшої радості від цієї зустрічі.
- Да, ми старі кореша, - мовив Вовка, по-телячому дивлячись гарними, з «каламутинкою», очима. - А то думав, що, може, після тюряги я змінився…
- Хіба ти був у тюрмі? - здивувався Сашко.
- П’ятак одішачив, день у день, - гордо сказав Вовка. - Я так їм і сказав: чхав я на вас, хоч ви мені п’ятака ріжете. Покатись ти покотьолом.
- Так і сказав?
- А думаєш, тільки ти тілігент. Я, може, не гірший од тебе тілігент. Помниш, як ми з тобою билися - класно бились! Не серчаїш, шо я тобі тоді дав?
- Коли то було? - засміявся Сашко. - І по-моєму, все сталося навпаки.
- Ну да, раз ти мені дав, а раз я тобі. Тепер ми вже взрослі пацани, а спомнить приятно. Я там, у тюрязі, не раз тебе споминав: класно ми з тобою пацанами бились. Я перед тюрягою в інституті вчився: повезло! Провчивсь два года - кошмар! Думаю: Сашка в інституті шибає, а я шо - гірший? Нє, брат, у мене макітра кашку варить. Я, Саш, тих приподавателів за пояс засовував. А не хочуть ставить добру отмітку, я їм кулака під носа - як шовковенькі! Ну, а попав у тюрягу, лафа кінчилась. Виперли мене, понімаш, з того інститута, ну й так далі.
- В якому ж інституті ти вчився? - спитав Сашко.
- В автодорожному, в Києві, як і ти. Мені вже інжинєрську должность давали після другого курсу, да! А я, Саш, кажу: пашлі ви! Яка там зарплата в інжинєра: півтора куска! А шо, кажу, мені півтора куска, коли я зара без інститута маю три. Я зара старшим інжинєром на комбінаті, да!
- А за що ж ти в тюрмі сидів? - спитав Сашко, відчуваючи дивний якийсь жаль і до цієї маленької, задурманеної голівки, і до тих очевидних її брехень.
- Було діло! - загадково підморгнув Вовка. - П’ятака за нього врізали, а я: пашлі ви! Ну, вони мені хотіли ще більше врізать, а мамка - на касацію, ну й скинули. Сьомку хотіли приліпить… Тепер я на волі й чхать на них хотів. А ти шо, тоже інжинєром пашеш?
- Ні, - збрехав і собі Сашко, - я викладаю історію в технікумі.
Віктор свиснув і личко його при цьому й не здригнулося. Дивилося по-телячому каламутними, гарними очима.
- А скільки тобі в руку кладуть?
- Та ж півтори сотні, - сказав у тон Вовці Сашко і всміхнувся.
- Да, лафа невелика, - цвиркнув під ноги Вовка. - А я думав: п’ять кусків гребеш… Я чого того інститута кинув? Шо ви мені, думаю, в руку покладете; я, так сказать, і без інститута три куски хапну. Ну, й покинув, катись ви покотьолом! Приїхав - маманя в сльози, такий-сякий, як я сусідам в очі подивлюсь, а я їй як на щотах: кляц, кляц! Отак-то, маманя, кажу, шо тобі лучче: щоб син з дипломатиком бігав по півтора кусочки, чи щоб засипав тебе, маманя, грішми? І засипаю, не зна, де тратить…
- Нежонатий ти? - спитав Сашко, хоч добре знав, що Вовка жонатий та й дітей має, але щось там у нього з жінкою не клеїлось.
Вовка озирнувся, ніби боявся, що
