Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Завжди твій Іван Павленко
Мати стояла в позі полководця, перед яким розгортається генеральна баталія, сині оченята її були, як лід.
- Що на це скажеш? - спитала переможно.
- Скажу: мій сон щось та й значить, - відповів Сашко. - Йому, очевидно, не позаздриш, раз написав такого листа. А що скажеш ти?..
- Що він шельма, - скоромовкою заговорила мати. - Хитра зараза, як отой Коник-Стрибунець у Глібова. Що він, ще зі мною живши, не про сім’ю дбав, а про розваги. Що в нього друзяки були на першому місці, а сім’я - десь у кишеньці для годинника. Не все можу тобі розповісти, але невірний мені був ще до заміжжя. Зараз він проливає сльози й кається, але тільки тому, що там добре його знають і прищемили.
- Така ти немилосердна?
- Немилосердна, - сказала мати, і вуста її раптом здригнулися в усмішці. - А більше рада. Рада, що він заскавучав, як пес, котрому наступили на хвоста.
- І нічого йому не відпишеш?
- А ти гадав, розплачуся й побіжу назустріч? Ач, яку милість мені виявив! Не озивався тридцять п’ять років, а тепер ощасливив!
Її вуста затремтіли, а очі стали двома шматочками болю.
Сашко сидів на канапі, розкинувши на сидінні руки, й дивився у вікно.
- Той сон, - сказав він, - не виходить у мене з голови. А може, йому й справді зовсім зле?
- Ясна річ, зле, - сказала мати, вмощуючись на ослінці. - А хіба Конику-Стрибунцю, який дострибався до морозів, не було зле? Але кожен повинен за свої діла відповісти.
- Мені завжди здавалося, - сказав Сашко, - що той вірш… ну, не зовсім доброї моралі. Розумієш, адже там ідеться про митця, якого не сприймає світ практичний і діляцький. Митця, який все-таки прикрашав своїм співом і танцями життя і світ.
- Не вигадуй дурниць, - різко відказала мати. - Твій батько ніякий не митець, а гульвіса й шельма. Отож і проливає тепер крокодилячі сльози. Але я не така простачка щоб у них повірити.
Сашко дививсь у вікно і раптом згадав далекий шкільний вечір, який організувала його ж таки мати. Для того, щоб утворити кін, стягли в кінець коридору столи й застелили їх червоною тканиною. Позносили з усієї школи стільці й утворили ряди. Йому мати, тоді ще зовсім малому, доручила прочитати вірша Леоніда Глібова «Коник-Стрибунець», перед цим довго його тренувавши й розказуючи на яких словах робити наголоси. Він вийшов на той кін зі столів, а стіл, на якому стояв, похитувався; отож він, похитуючись разом зі столом, не продекламував, а прокричав того вірша в юрбу школярів, які, наче рій, збилися у щільно спресовану масу. Та маса ворушилася, смішкуючи, балакала, а він на хиткому столі кричав свого вірша, а коли зійшов під ріденькі оплески додолу, мати гаряче пригорнула його до себе, а що сталося це на очах того смішкуючого рою, Сашко із жахом усвідомив, що пропав, адже тепер його довіку прозиватимуть Коником-Стрибунцем, що й сталося. І тільки тепер він збагнув, що мати тоді не випадково вибрала для нього саме цього вірша, адже його зміст відтоді засів у ньому гвіздком; зрештою, ота маленька декламація була помстою тому-таки невідомому Іванові Павленку, фотокартки якого було знищено в їхньому домі за винятком отієї мацюпенької, котру він випадково розшукав в одній із материних шухляд, - збереглася вона там не тому, що мати тримала до батька задавненого сентимента, а тому, що фотокартка забилась у щілину між фанеркою дна й стінкою шухляди, біліючи загнутим крайчиком. Забрав ту фотокартку, хоч не був до кінця переконаний, що на ній (потертій і подряпаній) зображено таки батька. Але йому потрібно було мати батька, як і кожній дитині, й він часто тайкома роздивлявся ту дрібну парсунку, намагаючись збагнути дитячим розумом, чому людина, маючи сина, зовсім долею того власного пагона не турбується? В школі ж він став Коником-Стрибунцем, а найбільше досаджав йому тим Вовка; зрештою, саме через те й почалась ота знаменита бійка між ними, яку й досі згадують вони обидва. Він не перестав бути Коником-Стрибунцем і подолавши Вовку, та й тепер цей віршик викликає в ньому болючий спазм, бо він, попри все, не поділяв нещадного осуду, якому піддано було нещасного співця й танцюриста - можливо, й це було його своєрідним самозахистом.
І тільки тепер раптом зрозумів, що мати, виставляючи його на того хиткого стола, мала й свою потаємну мету, вона хотіла не тільки, аби вірш запам’ятався синові, а щоб мораль його стала синовим переконанням, адже вивчені в дитинстві вірші не забуваються - то була одна із материних помст тому, котрий на все життя її непростимо образив.
- Він стояв у тому сні на смітнику, - повільно проказав Сашко, - покривавлений і нещасний. Хотів звестися, але не мав сили, тільки дивився на мене й плакав.
- Не розумію одного, - різко сказала мати. - Ну, гаразд, він тобі приснився. Але як ти пізнав, що це твій батько, ніколи ж бо його не