Українська література » Сучасна проза » Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

Читаємо онлайн Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
бо ревність - це таки справді квітка з ядучим, наркотичним запахом, а він уже надихався того запаху донесхочу; уже не міг триматися за розумну свою розважливість, мов утопаючий за соломинку, бо вже й соломинки не було, хіба тільки утопаючий, тож коли танець скінчився, а потім коли знову заграла музика, він уявив, що та соломинка і є Рая, отож і рушив до неї і, всміхаючись, простяг руку, запрошуючи до танцю. Але те, що побачив, уразило його ще більше, бо Раїне обличчя спотворилося, покрилося маскою жаху - раптом кинулася від нього тікати, прорізуючи юрбу. Він метнувся слідом, люди на них ззирались, але він не помічав людей, бо відчував себе таким потопаючим, бо соломинкою для нього й справді мала стати ця дівчина-жінка, тож борсався у цій воді людських тіл, перечіплювався, а може, це йому ставили підніжки, бився об колоди в тій воді, продирався, як крізь гущу, сліпий, глухий і вже зараз каявся, що вчинив так нерозумно, бо не треба було її лякати, бо розумно він думав, а нерозумно чинив; отож рвався крізь цю барвисту товщ юрби, а вона не пускала його, ніби була сіткою, а він рибою, а може, свідомо хотіла його затримати. Рая ж у цій юрбі маневрувала куди вправніше, вона вискочила з танцмайданчика, скинула туфлі й зовсім так, як у тому сні про білу кішку та равлика, щезла з очей у минуті, ніби ніколи її тут не було й бути не могло.

Вася Равлик стояв здумілий: її втеча його вразила. Не хотів, зрештою, нічого іншого, як пожартувати, ну, може, й відшити від неї того залицяльника, ну, може, трохи провчити її, але те, що вона так нагло його перелякалась і ще нагліше втекла - ні, це щось невгадне. По-перше, це доказувало, що відчувала перед ним вину, коли потайки вибиралася на танцюльки; по-друге, залишилася так само безрозсудною, бо навіщо було тікати? Коли б захотіла після цього від нього піти, то пішла б і не тікавши, а коли хоче залишитися, то тікати не було смислу тим більше. Але Вася Равлик уже трохи прожив на світі, а ще трохи прожив із цією втікачкою; він розумів: Рая в цей мент не думала ні про повернення, ані про втечу - вона просто перелякалась, отож і втекла. «Що ж тепер буде?» - думав Вася Равлик, опускаючись по схилові до альтанки, з якої стежив за Раєю. Було вже темно, й хоч унизу горіли ліхтарі, Раї він не помітив. Тоді спустився до річки й пішов поволеньки додому, бо ще одне його цікавило: хата його відчинена чи зачинена? Пройшов повз дім Магаданші - з-під хвіртки того обійстя вискочив раптом чорний котяра.

- Здрастє, тьоть Магаданша! - сказав чорному котові Вася Равлик, але кіт не відповів на його привітання, а чкурнув через дорогу, віщуючи Васі Равлику невдачу. Тоді Вася підійшов до межі, незримо прокресленої чорним котом, і проплюнув ту межу, прошепотівши заклинання на все добре. Рушив далі вже до двору рябої Надьки. І тут сталося те саме: з підворітні вискочив другий, цього разу чорно-білий кіт.

- Доброго вечора, тьоть Надь! - сказав Вася Равлик, бо так він завжди казав, бачачи цих котів. Тоді в шибці, темній, і кажемо, як ніч, спалахнув жовтий вогонь. Вася Равлик подумав, що це блиснуло скло підзорної труби рябої Надьки, але поставився до цього напрочуд байдуже. Він зайшов у власну хвіртку і побачив на стежці жіночого туфля. Здивовано підняв його - це таки був Раїн туфель. Присвиснув і вийшов на ґанка. Двері були незамкнуті, більше того, привідчинені. Вася зайшов у прохідну кімнату й засвітив світло. Тоді, все ще тримаючи туфля (другого він побачив на порозі спальні), зайшов туди і клацнув умикачем. Раїне плаття не було охайно повішене на спинку стільця, а кинуте жужмом, а з-під ковдри висувалося дні кучми: одна розпатлана - Раїна, а друга, так само розпатлана, її ляльки.

- Ти згубила туфля надворі, сказав Вася, кидаючи на підлогу взуття і здираючи з неї ковдру. Тоді Рая затрусилася, схопилася руками за обличчя й заверещала.

- Ти що, сказилася? - здивувався Вася Равлик. - Чого верещиш?

- Не бий мене, не бий! - пропищала жалісно Рая. - Не бий!

І тут щось дивне сталося з Васею Равликом, у якого справжнє прізвище було Мілютенко, він раптом відчув, що надумаються, що йому конче треба вдіяти щось рішуче, щось таке, що дало б йому владу над цією безпомічною істотою, від чого б попа відчула його чоловічу силу і рішучість, бо коли він зараз їй попустить, вже ніколи не підіб’є її під свій послух, вона ж усе більше й більше розпускатиметься. І сам не знав, як це сталося: у ньому спалахнув вогонь і випалив з його голови всі розважні й розумні думки, а рука його знялася й ударила її раз і другий. Він побуряковів, ще більше надувся і рявкнув на всю силу свого горла:

- Щоб ти мені більше не шлялася, пойняла?

Тоді її руки відвалилися від лиця, ніби неживі, а по обличчі потекли раптом великі сльози, роз’їдаючи тіні від чорного олівця й рум’яна на щоках. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, але не бачила його. Васі стало зовсім недобре. Вогонь, яким палахкотів, погас, обличчя з бурякового стало бліде, очі, правда, ще палали, а вуста кривились.

- То ти пойняла? Щоб з хати мені без розришенія не виходила! - знайшов ще силу крикнути, і вона закивала головою, ніби лялька, а справжня лялька розтерзано лежала на подушці, й були в тієї ляльки, як і в Раї, почорнілі очі й нафарбовані вуста і нарум’янені щоки, але зараз вона, та лялька - мертва й нікчемна - розкинула руки й ноги й дивилася засклілими очима у стелю. І Васю Равлика раптом пробрав жах, бо йому увіч здалося, що та лялька - точна копія Раї, що це, зрештою, дивно змаліла й померла його супружниця, а ця велика, з голими грудьми й підтисненими коліньми, тільки тимчасово тут, що вона недаремно саморозмивається слізьми: прийде час, і ці сльози

Відгуки про книгу Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: