Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

- Вечеряти будеш? - вже мирно спитав він.

Вона хитнула головою, зіскочила з ліжка, натягла плаття, захопила з постелі ляльку - тільки тоді він рушив на кухню. Запалив газ, поставив сковороду і кинув ложку масла.

- Скільки тобі яєць підсмажити? - запитав похмуро.

- Два, - прошепотіла вона десь за його спиною.

Розбив чотири яйця - зашкварчали.

- Сьогодні роботи не було й нас відпустили раніше, - казав, не повертаючись до неї, щоб не показувати їй дурного й покаянного обличчя. - Прийшов додому, аж хата відчинена, а тебе й сліду нема. Чому не зачинила хати? Чи хочеш, щоб нас обчистили до нитки?

- У мене нема ключа, - шепнув голос за спиною.

- Ключ висить на кілочку в сінях, - сказав він терпляче. - Хіба я тобі не показував?

- Я не смію, - шепнув за спиною голос.

Він не витримав і раптом розвернувся. За столом із лялькою в руках сиділа дитина. Власне, не дитина, а щось увіч із дитячим розумом і дитячими розширеними зі страху очима. А може, й справді вона недорозвинена? Тіло росло, а розум ні. Отож і вийшло щось таке неспівмірне: розумом дитина, а тілом - доросла жінка.

Зняв сковороду, взяв дві тарілки і розклав яєчню по два яйця кожному. Поставив перед нею тарілку, поклав виделку і добрий шмат хліба. Тоді поставив на вогонь чайника Рая почала пожадливо їсти, лялька була й досі затиснена в неї біля грудей.

- Не хотів тебе бити, - покаянно сказав Вася Равлик, цілком розуміючи непедагогічність свого покаяння. - Але коли б я цього не зробив, ти б перестала мене слухатися.

- Ти мене не сильно бив, - сказала Рая, наминаючи яєчню.

- А тебе били сильніше?

- О! - сказала вона. - Все тіло було в синяках.

- І тоді ти слухалася?

- Ну да. Для того вони мене й били.

- Більше били - більше слухалася?

- Ну да, - сказала вона, вимазуючи тарілку хлібом.

Тоді він звів на неї очі й торкнувся легенько пучкою:

- А хіба не можна так: ти слухаєшся, а тебе ніхто не б’є?

Поставила супроти нього розширені очі - ні, здається, не розуміла його. Тому й мовчала, а може, й насторожилася - до чого це він?

- Хочу з тобою мирно жити, - сказав Вася Равлик. - Чуєш, Рай: довго-довго!

Вона пирснула, геть-но як кішка.

- Чого ти? Не віриш?

- Все одно мене виженеш.

- Налий-но мені чаю! - наказав раптом. - Коли будеш шануватися, не вижену. І коли будеш слухняна.

Вона порвалася виконати його наказа, та відразу ж сіла.

- Це ти сам собі наллєш, - сказала байдуже. - Я не вмію.

- А навчитися не хочеш?

- Нє, - сказала Рая. - Непотрібно це мені.

Знову був загнаний у тісний кут. Знав, коли б устав і дав їй потиличника, вона, здається, чаю йому б налила. Але відчував ще покаяння від попереднього свого вчинку, тож устав і налив чаю обом.

- Слухай, - спитав раптом, відриваючись від чаю. - А чого ти до мене прийшла?

Вона блимнула на нього, але не відповіла.

- Хіба ти не знаєш, що коли жінка живе з чоловіком, їй належить робити жіночу роботу, а чоловікові чоловічу?

- Нє, - сказала вона. - Не знаю.

- А що ж знаєш?

Знову не відповіла. Допила чай і поставила філіжанку в блюдце.

- Любиш танці? - спитав він.

- Ну да’, - сказала.

- А коли будемо ходити разом, як я на першу піду, хочеш?

- Я туди вже більше не піду, - буркнула Рая.

- А зі мною не хочеш? Тільки зі мною?

- Нє, - сказала Рая. - Я туди більше не піду.

- Сидітимеш удома?

- Нуда.

- Гаразд, - сказав Вася Равлик. - А тепер спати!

Вона покірно встала й пішла у спальню, покручуючи задком. І знову щось дивне сталося з Васею Равликом, назагал делікатним і добрим хлопцем. Він удруге відчув, що надувається, адже здобув над нею чи не першу перемогу, адже хай там як, а вона впокорилась, і він цілком вульгарно, як не робив цього раніше, ляпнув її по тому круткому задку, може, й сильніше, ніж треба було, вона обернулася до нього й показала усміхненого чи ошкіреного видка, а він схопив її руками й помнув, як бджола квітку, і вона також уперше за весь час спробувала з його обіймів випручатися, навіть хихикнула.

- Я з тебе ще зроблю жінку! - сказав Вася Равлик і кинувся за нею, бо вона таки вирвалася від нього й кинулася