Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Її батько, герцоґ Авіла, помер, коли ми були на Мальті. Смерть амбітної людини завжди справляє на людей сильне враження, її падіння хвилює їх і вражає. В Мадриді пам’ятали інфанту Беатріче і її таємний зв’язок з герцоґом. Почали говорити про сина, з яким мала бути пов’язана дальша доля цієї родини. Сподівалися, що заповіт небіжчика прояснить цю таємницю, але загальні очікування ні до чого не привели, заповіт-бо нічого не пояснював. Двір мовчав, а горда герцоґиня Авіла тим часом з’явилася в світі ще більш зарозумілою, нехтуючи поклонниками й заміжжям ще більше, аніж будь-коли.
Я хоча й походив з доброї дворянської родини, але за іспанськими поняттями не могло бути ніякої рівності між мною і герцоґинею, до якої я міг хіба що наблизитись як молодий чоловік, який шукає підтримки, щоб улаштувати свою долю. Толедо був немовби лицарем прекрасної Сидонїї, я ж — конюшим її приятельки.
Така служба не була для мене неприємною; я міг, не зраджуючи своєї пристрасті, запобігливо відгадувати всі бажання чарівної Мануели, виконувати її накази, одне слово, присвятити всього себе служінню їй. Пильно вловлюючи найдрібніші натяки моєї повелительки, я слідкував за тим, аби жодне слово, жоден погляд чи зітхання не зрадили моїх сердечних почуттів. Побоювання чимось образити її і наразитися на заборону бачитися з нею, яка легко могла слідом за цим настати, додавало мені сил тамувати свої почуття. Герцоґиня Сидонія старалася в міру можливості піднести мене в очах своєї приятельки, але милості, яких вона для мене домоглася, обмежилися всього лиш кількома приязними усмішками, що виражали холодну люб’язність.
Таке становище тривало майже рік. Я бачив герцоґиню в костелі, на Прадо, отримував її накази на весь день, але ніколи ноги моєї не було в її домі. Одного дня вона наказала покликати мене до себе. Я застав її над п’яльцями, оточену служницями. Вказавши мені на стілець, вона згорда подивилася на мене й сказала:
— Сеньйоре Авадоро, я б зневажила пам’ять моїх предків, кров яких плине в моїх жилах, якби не скористалася всіма можливостями моєї родини, щоб винагородити тебе за послуги, які ти мені щоденно робиш. Мій дядько, герцоґ Соррієнте, теж звернув мені на це увагу й пропонує тобі місце полковника в полку його імені. Сподіваюся, ти виявиш йому честь, прийнявши цю пропозицію. Подумай над цим.
— Сеньйоро, — відповів я, — я зв’язав своє майбутнє з долею кавалера Толедо і не прагну інших посад крім тих, які він сам для мене отримає. Щодо щастя, яке я маю, щоденно прислужуючи вашій ясновельможності, то найсолодшою нагородою для мене буде дозвіл не припиняти їх.
Герцоґиня нічого мені на це не відповіла, лиш легеньким кивком дала знак, що я можу йти.
Через тиждень мене знову покликали до гордої герцоґині. Вона прийняла мене, як і минулого разу, й сказала:
— Сеньйоре Авадоро, я не можу допустити, щоб ти перевищив у великодушності герцоґів де Авіла, Соррієнте та інших ґрандів, які належать до мого роду. Я хочу зробити тобі нові пропозиції, які сприятимуть твоєму щастю. Один дворянин, сім’я якого пов’язана з нашим родом, отримав значний маєток у Мексиці. Він має єдину доньку й дає за нею мільйон…
Я не дозволив герцоґині договорити, встав і з певним обуренням відповів:
— Хоча кров де Авіла і де Соррієнте не плине в моїх жилах, однак серце, яке в мені б’ється, не продається навіть за мільйон.
Я вже хотів піти, але герцоґиня звеліла мені залишитися; вона вислала жінок до сусідньої кімнати, залишивши відкритими двері, й сказала:
— Сеньйоре Авадоро, я можу запропонувати тобі єдину нагороду; ретельність, яку ти виявляєш, виконуючи мої бажання, дозволяє мені сподіватися, що цього разу ти мені не відмовиш. Ідеться про дуже важливу для мене послугу.
— І справді, — відповів я, — це єдина нагорода, яка може мене ощасливити. Ніякої іншої я не прагну й прийняти не можу.
— Підійди ближче, — продовжувала герцоґиня, — я не хочу, щоб нас почули з тієї кімнати. Авадоро, ти, мабуть, знаєш, що мій батько був таємно чоловіком інфанти Беатріче, і можливо, тобі навіть казали, що він мав з нею сина. Мій батько сам розпустив ці чутки, щоби збити з пантелику придворних, насправді ж він залишив після себе дочку, яка живе й виховується в одному з монастирів неподалік Мадрида. Помираючи, мій батько відкрив мені таємницю її народження, про яку вона й сама не знає. Він також сповістив мені про наміри, які мав щодо неї, але смерть поклала всьому край. Неможливо було б відновити всю мережу амбітних інтриґ, яку вив’язав герцоґ, щоб домогтися своєї мети. Повного узаконення моєї сестри домогтися неможливо, і перший же крок, який би ми зробили, міг би привести до загибелі цієї нещасної. Недавно я була в неї. Леонора — проста, добра й весела дівчина. Я полюбила її всім серцем, але ігуменя стільки наговорила мені про нашу надзвичайну схожість, що я не сміла більше повертатися туди. І все ж я сказала, що щиро прагну опікуватися нею, що вона — плід одного з незчисленних романів ранньої молодості мого батька. Кілька днів тому мені сповістили, що двір почав допитуватись про неї в монастирі; ця звістка наповнила мене неспокоєм, я вирішила забрати її в Мадрид.
На одній безлюдній вулиці, яка навіть називається Ретрада[53], у мене є нічим непримітний будиночок. Я наказала найняти дім напроти, і прошу тебе, щоб ти оселився в ньому й охороняв скарб, який я тобі ввіряю. Ось адреса твого нового житла, ось лист, який ти віддаси ігумені урсуланок у Пеньйоні. Візьмеш із собою чотирьох вершників і карету з двома мулами. Дуенья приїде з моєю сестрою і буде з нею жити. З усіма питаннями звертатимешся до неї, в будинок же тобі заходити не можна. Донька мого батька й інфанти не повинна давати ні найменшого приводу для будь-яких підозр.
Сказавши це, герцоґиня злегка кивнула головою. Для мене це був знак, що я можу йти. Я покинув її й подався спершу до мого нового житла, яке здалося мені зручним і навіть обставленим з певною розкішшю. Тут я залишив двох вірних