Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Сказавши це, вона злегка кивнула мені, даючи знак, що я вже можу йти. Я з болем розставався з герцоґинею, бо кохав її всім серцем. Її надзвичайна гордість зовсім не відштовхувала мене, бо я гадав, що коли вона захоче віддати комусь своє серце, то вибере, мабуть, коханця з нижчих верств, як це звичайно робиться в Іспанії. Я уявляв собі, що, може, навіть і мене колись покохає, хоча те, як вона зі мною поводилася, повинно було розвіяти всі мої надії. Одне слово, я весь час думав про герцоґиню, але ввечері почав думати про її сестру. Я подався на вулицю Ретрада. Ясно світив місяць, я побачив Леонору, яка сиділа з дуеньєю на лавці біля самих дверей. Дуенья побачила мене, підійшла, запросила сісти поряд із її вихованкою, сама ж відійшла. Трошки помовчавши, Леонора сказала:

— Отже ти, сеньйоре, і є тим молодим чоловіком, з яким мені дозволено бачитися? Чи можу я розраховувати на твою дружбу?

Я відповів, що вона в ній ніколи не розчарується.

— Ну, добре, — промовила вона, — якщо так, то скажи мені, будь ласка, як мене звуть.

— Леонора, — відповів я.

— Я не про це питаю, — перебила вона, — у мене ж повинно бути ще й прізвище. Я вже не така дурненька, як була у кармеліток. Там я думала, що світ складається тільки з монахинь і сповідників, але тепер знаю, що є дружини й чоловіки, які ніколи їх не покидають, і що діти носять прізвище батька. Тому я хочу знати моє прізвище.

Оскільки кармелітки в деяких монастирях живуть за дуже суворими правилами, то мене не здивувала така необізнаність у двадцятирічної дівчини. Я відповів, що, на жаль, не знаю її прізвища. Ще я сказав, що бачив, як вона танцювала в своїй кімнаті й що, мабуть, не у кармеліток училася танцювати.

— Ні, — відповіла вона, — герцоґ Авіла помістив мене до кармеліток, але після його смерті мене відвезли до урсуланок, де одна вихованка навчила мене танцювати, а інша співати; а про те, як чоловіки живуть зі своїми дружинами, мені говорили всі, зовсім не вважаючи це таємницею. Щодо мене, то я дуже хотіла б мати прізвище, але для цього потрібно вийти заміж.

Потім Леонора говорила мені про театр, про прогулянки, бої биків і виявляла щонайсильніше бажання все це побачити. Відтоді я кілька разів розмовляв з нею, але тільки увечері. Через тиждень я отримав від герцоґині листа такого змісту:

Наближаючи тебе до Леонори, я сподівалася пробудити в ній певне почуття до тебе. Дуенья ручається, що мої надії виповнилися. Якщо відданість, яку ти завжди мені виявляв, щира, то ти одружишся з Леонорою. Подумай, що відмова стане для мене образою.

Я відповів так:

Сеньйоро!

Моя відданість вашій світлості — це єдине почуття, яке наповнює мою душу. Для почуттів, які належаться дружині, в ній не знайдеться місця. Леонора заслуговує чоловіка, який кохав би тільки її.

Відповідь я отримав таку:

Зайвим було б продовжувати приховувати від тебе, що ти небезпечний для мене і що твоя відмова справила мені найбільшу радість, яку я мала в житті. Однак я вирішила перемогти саму себе. Пропоную тобі вибір: або ти одружишся з Леонорою, або назавжди будеш віддалений від мене, або навіть вигнаний з Іспанії. Ти знаєш, що мій рід має достатній вплив при дворі. Не відповідай мені на цей лист; дуеньї ж я дам відповідні розпорядження.

Хоч я й був закоханий у герцоґиню, однак її непомірна гордість сильно зачепила мене. Спочатку я хотів в усьому признатися Толедо і вдатися до його захисту, але кавалер, все ще закоханий у герцоґиню Сидонію, був надто прив’язаний до її приятельки й ніколи не став би робити щось проти неї. Тому я вирішив мовчати, а ввечері сів біля вікна, щоб придивитися до своєї майбутньої дружини.

Вікна були відчинені, я добре бачив усе приміщення. Леонора сиділа в оточенні чотирьох жінок, які займалися її нарядом. На ній була біла атласна сукня, розшита сріблом, віночок з квітів на голові й діамантове намисто. Довга біла вуаль покривала її всю з ніг до голови.

Мене здивували ці приготування; невдовзі моє зачудування стало ще сильнішим. У глибині кімнати поставили стіл, прикрашений, як олтар, запалили на ньому свічки. Увійшов священик з двома сеньйорами, які, схоже, мали бути свідками обряду, бракувало тільки молодого. Я почув стук у двері й голос дуеньї, яка сказала мені:

— На тебе чекають, сеньйоре. Чи ти, може, збираєшся противитись наказам герцоґині?

Я пішов за дуеньєю. Наречена не зняла вуалі, її руку вклали в мою, одне слово, нас обвінчали. Свідки побажали мені щастя, як і моїй дружині, обличчя якої вони не бачили, й пішли. Дуенья відвела нас у кімнату, слабо освітлену місячними променями, й зачинила за нами двері.

Коли циган дійшов до цих слів, один із його підвладних покликав його. Він пішов, і того дня ми більше його не бачили.

День п'ятдесят шостий

Ми зібралися, як завжди, і циган, маючи вільний час, розповідав далі так:

Продовження історії ватажка циган

Я розповів вам про свій дивний шлюб. Те, як я жив зі своєю дружиною, теж було особливим. Після заходу сонця відкривалися віконниці, і я бачив весь її дім, однак вона не виходила з дому, і я не мав можливості наблизитись до неї. Лише опівночі по мене приходила дуенья, а під ранок приводила мене назад.

Через тиждень герцоґиня повернулася до Мадрида. Я постав перед нею дуже зніяковілий. Я ж бо вчинив святотатство по відношенню до кохання, яким палав до неї, і гірко докоряв собі. Вона, навпаки, ставилася