Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Я оглянув також і дім, призначений для Леонори. Там я застав двох служниць і старого слугу родини Авіла, який не носив лівреї. Дім був розкішно обставлений і повний усього, що потрібно для нормального життя в місті.

Наступного дня я взяв із собою чотирьох вершників, карету й поспішив до монастиря в Пеньйоні. Мене відвели в кімнату для розмов, де на мене вже чекала ігуменя. Вона прочитала лист, посміхнулася і зітхнула.

— Найсолодший Ісусе, — сказала вона. — Скільки ж то гріхів коїться в миру! Яка я щаслива, що залишила його! Ось, наприклад, мій кавалере, сеньйорита, по яку ти приїхав, ну так сильно схожа на герцоґиню Авілу, що два образи найсолодшого Ісуса не можуть бути більш схожими. А ким є батьки цієї молодої дівчини, ніхто не знає. Небіжчик герцоґ Авіла, упокій Господи його душу…

Ігуменя ніколи б не скінчила своєї балаканини, якби я не дав їй зрозуміти, що мушу якнайшвидше виконати доручення, тож вона кивнула головою, додала кілька «на жаль» і «найсолодший Ісусе», після чого наказала мені поговорити з воротаркою.

Я подався до воріт. Незабаром вийшли дві жінки, повністю закутані, й сіли в карету, не сказавши ні слова. Я скочив на коня й поїхав за ними, також ні до кого не озвавшись. Коли ми приїхали в Мадрид, я дещо випередив карету й привітав обох жінок біля дверей дому. Сам я не увійшов за ними, а подався до свого будиночка, звідки бачив, як мої підопічні обживались у себе.

Я й справді виявив велику схожість між герцоґинею і Леонорою, з тою лиш різницею, що у Леонори обличчя було білішим, волосся зовсім світле й дещо повніша фігура. Так принаймні здавалося мені з мого вікна, але оскільки Леонора ні хвилини не сиділа на місці, я не міг докладно її роздивитися. Щаслива, що вирвалася з монастиря, вона вся віддавалася безмежній радості. Оббігла весь дім від горища аж до пивниць, прийшла в захват від кухонного начиння, захоплювалася красою каструльки чи казанка. Задавала безліч запитань дуеньї, яка не встигала за нею і нарешті замкнула жалюзі на ключ, так що я вже нічого не бачив.

Пополудні я пішов до герцоґині й детально відзвітувався за свої дії. Вона прийняла мене зі звичною холодною поважністю.

— Сеньйоре Авадоро, — сказала вона, — Леонора призначена ощасливити того, кому вона віддасть свою руку. Згідно з нашими звичаями ти не можеш у неї бувати, навіть якби ти сам мав стати її чоловіком, однак я скажу дуеньї, щоб вона залишала одну віконницю відкритою в бік твоїх вікон, але вимагаю, щоб твої віконниці завжди були закриті. Ти розповідатимеш мені про все, що робить Леонора, хоча знайомство з тобою може бути для неї дуже небезпечним, особливо якщо ти маєш до шлюбу таку нехіть, яку я помітила у тебе кілька днів тому.

— Сеньйоро, — відповів я, — я лиш казав, що в своєму виборі не стану керуватися вигодою, хоча, правду кажучи, признаюся, що я вирішив ніколи не одружуватись.

Я вийшов від герцоґині й подався до Толедо, якому, однак, нічого не розповів про свої таємниці, після чого повернувся в своє житло на вулиці Ретрада. Віконниці напроти й навіть вікна були повідкривані. Старий слуга, Андрадо, грав на гітарі, а Леонора танцювала болеро, захоплено і з ґрацією, якої я ніяк не сподівався у вихованки кармеліток, бо саме там вона провела перші роки життя, і лише після смерті герцоґа її віддали до урсуланок. Леонора вдавалася до самих різних вигадок, прагнучи примусити свою дуенью до танцю з Андрадо. Я не міг надивуватися, що серйозна й холодна герцоґиня має таку веселу сестру. Бо поза цим схожість була разючою. Я був шалено закоханий в герцоґиню, тому живий образ її приваб дуже мене притягав. Поки я віддавався насолоді розглядання Леонори, дуенья позамикала віконниці, і я нічого більше не побачив.

Наступного дня я пішов до герцоґині й розповів їй про мої вчорашні спостереження. Я не приховував невимовної насолоди, яку відчував, дивлячись на невинні забави її сестри, насмілився навіть приписати моє захоплення поміченій мною схожості Леонори з герцоґинею.

Ці слова можна було взяти за свого роду освідчення в коханні. Герцоґиня нахмурила чоло, подивилася на мене ще холодніше, ніж зазвичай і сказала:

— Сеньйоре Авадоро, якими б не були схожими дві сестри, прошу ніколи не поєднувати їх у своїх вихваляннях. А тим часом чекаю тебе завтра вранці. Я маю намір виїхати на кілька днів і хотіла б перед поїздкою поговорити з тобою.

— Сеньйоро, — відповів я, — я приречений загинути під ударами твого гніву: твої риси вирізьблені в моїй душі як образ якогось божества. Я знаю, що нас розділяє величезна відстань, аби я смів висловлювати тобі свої почуття. Однак сьогодні я раптом побачив образ твоєї божественної краси в особі молодій, веселій, щирій, простій і відвертій; хто ж може заборонити, сеньйоро, тебе в ній обожнювати?

З кожним моїм словом риси герцоґині набирали чимраз суворішого вигляду. Я гадав, що вона накаже мені забиратися геть і не попадатися їй більше на очі, але ні, вона лиш повторила, щоб я наступного дня повернувся.

Обідав я з Толедо, а під вечір повернувся на свій пост. Вікна напроти були повідкривані, так що я бачив усе, що діялося в домі. Леонора стояла в кухні й готувала олью подриду. Щохвилини питала в дуеньї поради, різала м’ясо й розкладала його на полумиску, весь час сміялася й уся аж світилася від радості. Потім накрила стіл білою скатертиною і поставила на нім два скромні прибори. Одягнена вона була в скромний корсаж з рукавами від сорочки, підкоченими аж по лікті.

Потім вікна й віконниці позачиняли, але те, що я бачив, справило на мене сильне враження, бо ж який молодий чоловік може холоднокровно споглядати хід домашнього життя. Картини такого роду є причиною того, що люди одружуються.

Наступного дня я пішов до герцоґині; сам вже не пам’ятаю, що їй говорив. Вона, схоже, знову боялася любовних визнань.

— Сеньйоре Авадоро, — сказала вона, перебивши мене, — я виїжджаю, як уже говорила тобі вчора, і якийсь час пробуду в герцоґстві Авіла. Сестрі своїй я дозволила прогулюватись після заходу сонця, не відходячи усе ж далеко від дому. Якщо ти в цей час захочеш підійти до неї, то я попередила дуенью, щоб вона не забороняла тобі розмовляти з