Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— Ще один нетерплячий, — каже мама й відводить руку із сумкою.

— Ще один нетерплячий, — повторює Миколка й обома руками відштовхує пса. — Це не для тебе, а для мене.

Зачувши голоси, із дверей хліва визирнула баба.

— Бабо, Козак відірвався! — радісно повідомив хлопчик.

— Не бабай! — насварила його мама. — Скільки тобі повторювати — треба казати «бабця»…

— Бабцю, Козак відірвався! — не міняючи інтонації, виправляється малий.

— Це я його відв’язала, — відказує баба. — Хай трохи Ситникових курей поганяє, бо спасу від них нема. Весь город стовкли…

Мама сідає на лавку й ставить сумку поряд із собою. Відкинувшись назад, спирається спиною на штахетник і випрямляє ноги.

— Ох наморилася я! — Скинула туфлі. — Здається, пухиря на п’яті натерла.

— А Толік де? — запитує баба.

Хлопчик і собі запитально дивиться на маму.

— Де тато?

— У селі зостався, на тракторній бригаді. Мотоцикл поламався — ремонтує.

— А як він поламався? — зацікавлюється Миколка. — Колесо прокололося чи запалення збилося?

— Не знаю, — відповідає мама, а сама думає, розумний у неї син росте: все на льоту схоплює. І, головне, не просто мавпує дорослих, а перебирає в них усе те, що зі смислом.

Баба мовчки йде до хати. Судячи з того, як вона підібрала нижню губу, хлопчик здогадується, що вона невдоволена. Йому теж прикро, що в тата мотоцикл зламався.

— То що ти мені купила? — згадує він про своє. — Давай уже.

— Попроси в бабці ложку.

— Нащо?

— Бо те, що я тобі купила, треба їсти ложкою.

Хлопчик, зачувши це, набурмосився. Новина йому не подобається. Невже мама отак підманула його?

— Риб’ячий жир я не питиму, — каже він, готовий розплакатися.

Мама сміється.

— Риб’ячий жир — це ліки, а я тобі ласощів привезла.

Мабуть, це халва, думає хлопчик. Халву мама змушує його їсти ложкою, хоча пальцями значно смачніше. Він біжить до хати по ложку.

Баба не дуже квапиться виконати його прохання.

— Нащо тобі ложка?

— Мама мені з райцентру привезла щось таке, що його треба їсти ложкою.

— Чайну чи велику? — уточнює баба.

— Велику, — каже хлопчик. Що там із тією чайною монькатися.

—І тарілку візьми, — гукає з двору мама.

—І тарілку, — луною підхоплює Миколка.

Баба виходить слідом за внуком. Малий із прихованим невдоволенням озирається на неї — це ж зараз доведеться її пригощати. Мама обов’язково змусить ділитися.

Мама дістає із сумки півлітрового слоїчка. Крізь скло видніється щось, загорнуте в папір.

— Морозива тобі привезла.

Хлопчикове обличчя освітлюється радістю. Він уже їв морозиво, весною, коли вони з дідом були в лісі на маївці.

— Ура-а! — підстрибує малий, здіймаючи догори ложку.

— Ще горло простудить, — каже баба.

Миколка супиться. Бракувало, щоб баба все зіпсувала.

— Не простудить, — заспокоює мама. — Воно вже так нагрілося, що мало не кипить.

— Не простуджуся, — запевняє бабу хлопчик.

— Добре, що я здогадалася його в слоїк поставити, — каже мама, дістаючи морозиво (на денці слоїка зостається молочна калюжка), розпеленавши вже трохи прим’яту скляночку з шелепучого паперу, ставить її в тарілку. — Пригощайся.

Хлопчик, копирснувши морозиво кінчиком ложки, облизує його.

— Не холодне? — запитує баба.

Миколка заперечливо крутить головою.

— Потроху бери, — повчає баба.

Малий так само мовчки, тільки тепер згідливо, киває.

Біля стінок скляночки й на дні морозиво геть розтало, тільки в центрі тримається грудкою — ця грудка плаває в солодкому молоці й зміщається від кожного дотику ложкою — ніяк не вколупнеш. Хлопчик нагинається над тарілкою і, перехиливши скляночку, швиденько випиває рідке морозиво. І лише після цього озирається на бабу та на матір — чи не сваритимуть? Дорослі, зайняті розмовою, не зауважили його витівки, тому хлопчик удоволено злизує молочні вусики з верхньої губи. Від того, що обійшлося без нотації, Миколка роздобрився.

— Бабо, бабцю, — покликав він. — Дати вам?

— Та їж уже, їж, — відказує баба, але видно: вона задоволена, що внук запропонував їй пригоститися, та ще й першій. — Я вже застара для таких витребеньок.

— А ти будеш? — звертається хлопчик до матері.

— Дякую, іншим разом.

Вони повертаються до розмови про те, що мама бачила на базарі, що збиралася купити й що купила. Дістає відріз тканини. Баба дивиться крізь нього на світло, мне в пучках.

А хлопчик повертається до свого морозива.

— Ще тільки такого й не вистачало! — знагла вражено вигукує мама. — Навіщо ти їси папір?!

Хлопчик учепився зубами в паперову скляночку й намагається відірвати шматок.

— Це не папір, її можна їсти, — каже хлопчик і знову намагається відкусити від скляночки.

— Як будеш таке виробляти, більше не куплю, — погрожує мама. — Де ти бачив, щоб хто посуд їв!

— Як дід купував, то я їв, — сперечається малий.

— То це, певно, вафельна скляночка була, — здогадується мама. — А ця — паперова.

— А чого ця паперова? — капризує малий. — Хочу вафельну…

— Бо якби купила вафельну, то морозиво давно вже витекло би, й ти його навіть не попробував би.

Миколка заспокоюється й залишає неїстівну скляночку.

Мама з бабою йдуть до хати. Зоставшись на самоті, хлопчик в одну мить покінчує з морозивом і задумується, чи не повернутися йому до хлопців. Але відчуває, що трохи притомився. Розморило його на сонці. Полежу хвильку, думає малий. Згортається клубочком на лавці, підмостивши під голову мамину кофту, яку вона забула надворі.

Крізь сон Миколка почув дідів голос. Але хлопчик не одразу пробудився. Дід ще встиг йому приснитися. Малий