Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
Я розумію, що ми жили в країні (в імперії) з тоталітарним режимом, без свободи слова й свободи совісті, без елементарних прав людини, тому всяке замовчування проблеми певною мірою було політикою. «Одначе, — як стверджував Умберто Еко в есеї „Осмислюючи війну“, — навіть за вибору відходу в тактичне мовчання ситуація війни вимагає, зрештою, щоб про відхід У мовчання було викрикнуто на все горло. Щоб викрикнули, хоча всім ясно, що гучноголошення про мовчання нелогічне, що декларація слабкості здатна бути проявом сили і що жодна рефлексія не звільняє людину від її особистого обов’язку». А обов’язок кожної людини, за Умберто Еко, — стверджувати неможливість війни. Навіть коли їй не видно жодної альтернативи. Він назвав це інтелектуальним обов’язком.
У «Самогубчому дереві» Оксани Забужко йдеться про співпричетність і співпереживання. «Із ким я хліб переломляла — / Того на мені й вина!» А трохи раніше: «Я вас оплакую, хлопці, — тих, що вціліли», оскільки «Кожне убивство — це крок до власного гробу, / Кожне убивство, власне, і є самогубство». У Фолкнера є оповідання «Всі вони мертві, ці старі пілоти». Коментуючи цю назву, автор сказав, що люди, які пройшли війну, в якомусь сенсі справді мертві, фізично вони зношені й непридатні для післявоєнного світу. «Не те, щоб вони відкидали цей новий світ, вони просто не придатні для нього, бо вичерпали себе». Сам Фолкнер не воював, але дуже прагнув, одначе Перша світова закінчилася раніше, ніж він завершив навчання в льотній школі, а коли розпочалася Друга світова, Фолкнер був уже застарий. Якась правда є в словах письменника, але я ніколи цілком не визнаю її, бо добивати мертвих — це такий самий гріх, як і стріляти в живих. Сказане Фолкнером можна продовжити словами Ромена Гарі: «Я терпіти не можу отого вічного ветеранства. Життя на те дано, аби щоразу розпочинати його заново. Я не збираюся, не відмічаю, не запалюю знов. Але це в мені, це і є я. У якомусь сенсі я зостався там, тому не вірю в „людину на всі часи“: своє життя віддаєш лише раз, один-єдиний, навіть якщо вибираєшся звідти живим». А ось що з цього приводу розмірковував Макс Фріш у своєму записнику «Листки з речмішка», який він вів у пору служби у швейцарському війську (Швейцарія не воювала) під Час Другої світової війни: «Солдати і ті, хто зосталися вдома стануть одні перед одними, й потрібні будуть чималі зусилля, щоб між ними не виникла тріщина. Але велика кількість їх, і не гірших з усіх, не захочуть повертатися назад. Що довше це триває, то більше питань ставлять вони самі собі, питань про сенс нашого часу. Вони захочуть повернутися в оновлений світ, але хто їм його надасть? Час пошуків і сумнівів настане знову, щойно ми знімемо наші шинелі. Усі хибні шляхи знову відкриються перед нами. І тільки одинаки знайдуть себе в епоху всезагальних потрясінь, і це, вочевидь, буде єдиним виправданням війни взагалі». А ще раніше за Фолкнера, Гарі й Фріша, не раз уже згадуваний мною Стендаль записав у своєму щоденнику за 1813 рік, після повернення (відступу) з Росії: «Я почуваюся мерцем, я втратив усі свої пристрасті. Здається, старезний дід не може бути холоднішим…»
Навряд чи хтось із українських письменників настільки самозречено заглиблювався в тему Афганської війни, як це зробила Забужко, — я навіть не пам’ятаю таких спроб, — але й її співпереживання (усе-таки відбувається постфактум) у якийсь момент починає нагадувати нарікання жінки: хоч вона й готова ділити вину з чоловіком, але якби він