Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

іти кудись та шукати земляка — в українця чомусь немає такої потреби, українець дуже легко може прожити без іншого українця. Серед «дідів» батальйону було кілька волиняків, але не всі вони навіть до мене призналися, позаяк сала я не роздавав, а опікати їм мене — собі ж дорожче. У восьмій роті служив хлопець, із яким ми два роки ходили до однієї школи, він був на клас старшим. Ми не були знайомі, зналися лише візуально. Ні він до мене не підійшов, ні я до нього Звуть його Михайло. Нині ми спілкуємося. Лише зиск міг нагадати українцеві про солідарність із земляками. Скажімо «діди»-українці з мого підрозділу (було кілька таких окремих пропозицій): кожен із них підходив і пропонував мені віддавати свою солдатську зарплату (виплачували рядовим, здається, дев’ять чеків і двадцять копійок) не комусь, а саме йому, як земляк землякові, — однаково, мовляв, бабаї заберуть. Мушу зізнатися, що і я був цілковито позбавлений земляцького сентименту: мені було абсолютно байдуже, кому дістануться мої чеки. Ось така ментальність. Задля справедливості обмовлюся, що й в інших націй трапляються негативні приклади щодо цієї теми, а українці часом можуть дивувати своєю єдністю та міццю.

Бригада складалася з трьох мотострілкових батальйонів та одного десантно-штурмового (ДШБ). ДШБ мало не весь поголовно складався з українців, до того ж, це були українці-західняки. Навіть стройову пісню вони співали українську: «Маруся — раз, два, три — калина…». Якось я ще з кількома хлопцями втрапив до них на гауптвахту, де дізнався, що якщо українців дуже багато, якщо вони при владі й силі, то здатні мордувати народ ні трохи не гірше від наших братніх середньоазіатів.

Стикаємося зі Славком Царатіним посеред приміщення караулки, обидва з віниками. Вигляд у Славка зашуганий до краю.

— Тебе вже били? — пошепки запитує він.

— Ще ні, — відповідаю.

Я вчасно зорієнтувався й перейшов на рідну мову, аби штурмовики впізнали в мені земляка. А Славко не здогадався. Він зовсім недавно прибув із Союзу, його плющило з усіх боків, хоч як він старався, проте не встигав передбачити, звідкіля наступна «звіздюлина» вилетить, але знав уже напевно, що вилетить вона обов’язково. Були ми зі Славком з одного взводу й із одного призову. Тільки він опинився в ролі «молодого» і не обстріляного, а я, після того, як наші «діди» демобілізувалися, вже належав до касти випробуваних у справі «стариків» і на цю пору в своєму батальйоні почувався досить привільно. Я вшив свої штани (статутом це було суворо заборонено, це був привілей «дідів»), ще до того, як наші «діди» звільнилися, ще раніше зігнув бляху й попустив камінь (хто служив, той знає всі ці солдатські «прибамбаси», які мають свідчити про найвищий армійський статус) так, що бляха в мене теліпалася нижче від живота. Але, втрапивши на «губу», ми зі Славком опинилися в однакових умовах. Штурмовики чіплялися до кожної дрібниці. Їхній «прапор» розігнув об бетонну долівку мою бляху, і ременя мені довелося тугіше затягнути, але, на щастя, відбувся я лише моральним приниженням, до фізичного не дійшло. Головний штурмовик (мабуть, він виконував роль помічника начальника караулу, бо крім автомата, на поясі в нього бовталася кобура з пістолетом), квадратний хлопака (якби йому докинути років двадцять-тридцять, доліпити вуса та встромити межи зуби люльку, то він геть чисто був би схожим на Тараса Бульбу після того, як його зрадив молодший син) і нахабною й невдоволеною фізією похмуро нарікав:

— Що за херня? Нема навіть кому «звіздюлєй» виписати!

Солдатський лексикон складається переважно з нецензурних слів, тому дуже важко описати військо літературною мовою. Як і всі мої ровесники, із самого дитинства я матюкався, але в армійському житті лайливі слова домінували, і я так привчився до них, що звичайні пристойні слова втратили для мене вагу, дійшло до того (уже серед цивільних), що коли я не заматюкався, то просто не знав, що казати. Вилікувала мене від цього жінка, яку я зустрів і заради якої вирішив змінитися. Я перестав уживати лайливі слова, ніколи до них не повертався і тепер не хотілося б, тому мова моя доволі приблизна.

А лихо скоїлося таке, що в руки їм утрапили мало не всі українці. Я, Славко, якийсь хлопчина з Харківської області (коли треба, а це був саме той момент, східняки можуть балакати чистою українською мовою значно краще від західників), потім — Васька, Славків кореш, із Вінницької області (за національністю росіянин, але про це делікатно промовчав), Ще хтось… Недозрілий Бульба так щиро бідкався і так мало привітності світилося в його очах, спрямованих на нас, що брали сумніви, чи не відступиться він зараз від власних національних пріоритетів.

Урешті-решт, Славкові пощастило більше: знайшовся серед штурмовиків земляк зі Львівської області, який забрав у начальника караулу Славків військовий квиток і відпустив його на волю, а я зостався приводити до ладу територію та приміщення караулки, оскільки волиняка серед караульних не виявилося. Серед штурмовиків панував яскраво виразу, ний український самостійницький дух. Коли до нас приставили нового вартового, я, не чекаючи, поки він огріє мене знічев’я прикладом, поквапився зав’язати з ним розмову, аби він знав, що має справу із земляком. На моє запитання з якого краю він родом, вартовий із гордістю та пафосом відповів, що зі славних бандерівських місць. Зі львівським я вже познайомився, волиняків не було, я навмання уточнив:

—Із Рівненської області?

Вартовий зиркнув на мене здивовано:

— Як здогадався?

Стенаю плечем, мовляв, це ж очевидно: його геройський вигляд підказав.

— А я — із Волинської.

І попри це я ще довго чекав на офіційне звільнення, не без душевного здригання спостерігаючи, як земляки-штурмовики мордують здоровенного — під два метри — азербайджанця. Це був «дід» із нашого батальйону (наші «діди» вже вдома горілку пили, а в ротах ще окремі зосталися — дехто змушений був переслужити два-три й більше місяців), здається, з мінбатареї. Я знав його лише візуально, на нього неможливо було не звернути увагу; виділявся азер не лише на зріст, а й розкішними вусами та бакенбардами. Не знаю, які порядки були в мінбатареї, але такі вуса й такі баки треба було мати право носити, хоча (сам я того з військового статуту не вичитав) казали,