Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

Ангел повторно зітхнув.

Кажучи по-людськи, йому не щастило.

Якби люди самостійно вибирали для себе ангелів-охоронців, зважаючи на їхній послужний список, від нього відхрещувалися б, як од лихої сили. Такої репутації навіть ангелу смерті не побажаєш. Мало хто з його підопічних діждав природної кончини на старості літ: вони помирали від хвороб, гинули в катастрофах, власноруч укорочували собі віку… Якби ж тільки тіла, а то й душі, душі запропадали. І всі вони на його сумлінні. Кожна з цих запропащених душ — поразка ангела-охоронця. Його поразка…

Саме тут ангела підстерігав сумнів: а чи не є оця самокритика, що дедалі виразніше переростає в патологічну форму самоїдства, всі ці гіперболізовані докори сумління виявом гордині? Хіба він, не приймаючи трагічної долі своїх підопічних, не протестує проти Господньої волі? Надто по-людськи він мислить, дуже вже зациклився на матеріальному. Тому зумисне перебільшує свою особисту вину, наголошуючи саме на дочасній тілесній смерті, тоді як його головне завдання — вберегти душу, з яким він, якщо вже бути чесним до кінця, — доволі непогано справляється. Попри те, що тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало людей їх знаходять, багатьох своїх підопічних він таки навернув до Бога. Із деким це трапилося в останній момент життя: ангел-охоронець зробив усе можливе, аби розтягнути передсмертну мить настільки, щоб вони встигли озирнутися на своє життя і, осмисливши його, розкаятися. Потрібно визнати: ангел-охоронець був не з тих, хто вміє тішиться й підбадьорюватися своїми перемогами, він належав до тих, які безперестанку повертається до своїх поразок, повторно переживаючи їх, і гризуться тим, що неможливо змінити. Там, де інший сказав би: на все воля Господня, він намагався осягнути логіку Божого промислу. Одначе для ангела збагнути, чому добра людина живе в злиднях та хворобах, а лихий чоловік — у багатстві та щасті, чому праведник помирає дочасно, а грішник празникує до глибокої старості, було майже так само неможливо, як і для людини. Позаяк знання ангела, хоча й перевершує знання людини, проте також часткове.

Ангел-охоронець знову зітхнув.

Його віддих зігрівав хлопчика.

— Не сиди на снігу, простудишся, — мовив до малого.

Той притулив рукавичку до носа й потер щоки.

― Чого ті сніжинки такі лихі? Кусаються, як дідові бджоли.

— Мороз, — коротко кинув ангел.

Хлопчик шморгнув носом, кліпаючи засніженими віями, й діловито поцікавився:

— А у вас крила завжди такі білі чи то снігу нападало?

Ангел-охоронець озирнувся через плече, скосивши око собі за спину. Хотів сказати, що в нього немає крил, але передумав. Бачити невидиме й бачити те, чого немає, — два різні процеси, проте якимсь чином вони поєднувалися в малому. Оскільки дитя свято вірить у те, що бачить, було б нерозумно з ним сперечатися.

— А в мого діда теж крила є, — повідомив хлопчик.

— Я знаю.

Хлопчика розчарувала така стримана реакція на його звістку, йому хотілося чимось вразити цього мовчазного й трохи дивного чоловіка.

— А в мене скоро виросте пропелер, як у Карлсона, — похвалився він. — Бо в дітей спочатку виростає пропелер, а потім, як почнуть рости крила, пропелер треба буде помазати йодом, він відсохне й відвалиться, щоб не заважав.

— Он як! — цього разу ангел зацікавився. — А навіщо тобі пропелер?

— А вам крила для чого?

Ангел-охоронець непевно знизав плечем і знову кинув оком позад себе.

— Для краси, може…

— А мені пропелер — для користі. Щоб літати… Це ж вам не свинячий хвостик.

— Яка ж користь із літання?

Хлопчик замислено шморгнув носом, тернув під ним рукавичкою й уважно вивчив її поглядом.

— Шмарки. — Витер рукавичку об полу пальта й тільки тоді відповів: — Літати кльово.

— То це не користь, а задоволення, — зауважив ангел-охоронець.

Хлопчик скорчив міну, яку ангел не брався витлумачити.

— Бабі вишні обірву, які вона з драбини не може дістати… Кота з груші зніму, якщо його собаки заженуть… До ластів’ячого гнізда загляну, щоб знати, у них там одна кімната чи дві… І взуття не буде зношуватися…

— Щодо взуття, це ти правду сказав, — вдоволено кивнув ангел. — Користь очевидна.

Ангел-охоронець виглядав спокійним. Лише Богові сповна відома доля людини в часі від народження до смерті та доля її душі у вічності; ангелові-охоронцеві знання про долю підопічного дається епізодично, йому відомі всі небезпеки, що пантрують у світі на цього хлопчика, він знає, як їх уникнути одначе річ у тому, що ангел — не поводир, а безправний охоронець, якого не мусить слухатися навіть оце мале дитя, позаяк має право вибору, ангел-охоронець майже позбавлений прямих засобів впливу, він здатний передбачити всі можливі варіанти розвитку подій, проте зазвичай йому закритий доступ до інформації, який із цих варіантів реалізується, відтак у більшості випадків змушений діяти за обставинами. І нині, коли малому спало на думку прогулятися до села, ангел-охоронець зробив усе можливе, щоб ця ідея не оволоділа нерозумним дитям. Найперше він спробував навіяти йому альтернативні помисли, які відволікли б від небезпечного задуму, проте хлопчик не тільки не бачив ангела так, як бачить зараз, а й не чув його. Зрозумівши, що дитину не вдасться забавити, ангел-охоронець звернувся до здорового глузду баби, яка опікувалася онуком, намагаючись посилити її пильність і викликавши почуття неспокою. Баба й справді стривожилася, але пов’язала цю тривогу не з онуком. Не гаючись накинула куфайку.

— До плити не лізь, — застерегла онука. — Я до хліва вигляну.

І поспішила чи то до корови, що сподівалася на теля, чи то до свині, що намірилась опороситися.

Хлопчик не забарився скористатися з її відсутності. Коли він вийшов із хати, ангел-охоронець зробив відчайдушну спробу привернути бабину увагу: вітром вирвав двері з рук малого й щосили гримонув ними, на що баба навіть вухом не повела — довелося заставити грюкнути дверима хліва, але замість того, щоб показати носа на вулицю й присікти непорядок, стара господиня щільно причинила їх із