Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— Нічого особистого.

У кутку палати знагла заходиться плачем дитина, будиться мати, скрипить пружинами ліжко. Ліжок, тут їх називають койками, п’ять, усі зайняті. Мати бубнить щось заспокійливе, тягнеться до тумбочки за пляшечкою із соскою, напуває дитя, у протилежному боці палати також здіймається рух, одначе сонне хникання одразу ж поглинається притишеною колисанкою.

— Це був лікар?

Голос у хлопчика не сонний і не хворобливий. Ангел-охоронець дещо подивований припущенням малого, проте не заперечує.

— Можна й так сказати.

— Він хороший?

Часом доволі важко відповідати на дитячі запитання. Ангел непевно здвигнув плечем.

— Він виконує свою роботу.

— Правда, що в нього нема чемодана з уколами? — Інтонаціям хлопчика бракує певності, він підбадьорює себе: — Я не боюся лікарів. — І одразу ж, жаліючись: — У них слухавки холодні. Мені від тієї слухавки отут болить. — Під ковдрою кладе руку собі на груди. — А чого мене поклали в дівчачу палату? Хлопці будуть сміятися, як дізнаються.

— Місць не було. Завтра когось випишуть, і тебе переведуть до хлопчиків.

— А де моя мама? Чого тут усі з мамами, а моя не зі мною?

— Бо це дрібні діти, а ти вже дорослий. Мама в коридорі на тапчані спить.

Ангел-охоронець знову сідає на край ліжка, прихиляється до бильця й заплющує очі. Під повіками в нього — світло, весь він наповнений світлом. Довкола нього — темрява.

— Ма-мо-о! — кличе в темряві хлопчик. — Я хочу їсти.

Либонь, Миколка справді подорослішав, бо в подальшому його бачення вернулося до норми. Після цієї ночі йому ще не доводилося наяву візуально спілкуватися зі своїм ангелом-охоронцем, тепер він, як усі люди, осягав зором лише матеріальне.

Чесно кажучи, коли з’ясувалося, що його підопічний утратив аномальні здібності, ангел відчув величезне полегшення. Безпосередній контакт із хлопчиком бентежив охоронця, він не вважав доцільними такі стосунки, що радше послаблювали його позиції, аніж надавали якихось додаткових переваг «Моє завдання — убезпечити хлопчика від усіх можливих житейських бід, а не ламати голову, шукаючи відповіді на дитячі запитання», — думав ангел-охоронець. Виглядало так, ніби він шукає собі виправдання, і це його непокоїло.

Утім, повністю уникнути дитячих запитань ангелові не вдалося, хлопчик продовжував йому надокучати, тільки тепер уже не наяву, а у сні. Характерно те, що ангел-хранитель приходив у хлопчикові сни не з власної волі, а ловився в них, наче в сітку. Якимсь чином малий утягував його в енергетичне поле власних сновидінь, наділяючи плоттю й образом. Коли вони вперше зіткнулися в ландшафтах Миколчиного сну, хлопчик заговорив із ним, як із давнім знайомим:

— Де твої крила?

— У мене ніколи не було крил.

Збентежений тим, що він знову доступний для візуального споглядання, ангел відповів по-дорослому серйозно, проте підопічний пропустив його слова мимовуш.

— Минулого разу ти був із крилами.

Ангел-охоронець не став наполягати на своєму.

— Зносилися.

— Ти їх викинув?

— Зоставив удома.

Ангел-охоронець зауважив, що дітвак перейшов на «ти», але не став заперечувати. І до Господа весь люд на «ти» звертається.

— А де твій дім?

— У Бога.

— А-а, — протягнув Миколка. Здавалося, він готує чергове запитання, проте хлопчик заговорив про своє: — А я хочу, щоб дід купив хату в селі. Не хочу жити на хуторі. У селі — клуб, там кіно показують. І тракторна бригада. І корівник. І конюшня. І багато чого.

— Виростеш — будеш жити, де захочеш.

― Я хочу вже.

«Упертюх малий, — зі стриманою ніжністю подумав ангел-охоронець. — Ой, сьорбну я ще з ним лиха!»

Однак сам уже майже повірив, що все буде гаразд. Його трохи насторожували феноменальні здібності підопічного, як може насторожувати будь-яка аномалія, проте він сподівався, що ці здібності дані хлопчикові з благим умислом. Безпосередній контакт, навіть якщо він відбувався уві сні, кажучи канцелярською мовою, давав ангелові змогу проводити виховну роботу і, не зловживаючи службовим становищем та не порушуючи професійної етики, своїми настановами уберігати малого від різних небезпек.

Згодом з’ясувалося, що ефект від їхніх розмов уві сні — доволі мізерний, попри настанови небесного заступника, які дублювалися численними маминими напучуваннями. Миколка постійно примудрявся піддавати ризику власне життя: то із сусідською дівчинкою вовчих ягід наїсться (дівчинці хоч би що, а в нього від отруєння аж шкіра на тілі посиніла), то його на старій цегельні глиною привалило, то на іржавий цвях наступить — мало до зараження крові не дійшло…

— Як ся маєш, Янеку?

Ангел-охоронець здригнувся.

— Що, не чекав на мене?

— Ти не з тих, на кого чекають.

Цезар розсміявся, продемонструвавши повен рот сліпучо-білих зубів.

— Точно. Я з тих, хто приходить незваним. Але зауваж, мене важко звинуватити в не пунктуальності. — Торкнувся пальцями головного убору. — Як тобі мій новий капелюх?

— Ти схожий на американського гангстера часів сухого закону.

Ангел-охоронець звик до постійних метаморфоз Цезаря, який відзначався схильністю до театральності та дешевих ефектів, відтак майже не звертав уваги на переміни в його зовнішності.

— Вважатимемо, що це комплімент.

Ангел здвигнув плечем; власний порух видався йому трохи нервовим, за що він розсердився на себе.

— Як знаєш.

Він не був налаштований говорити Цезареві компліменти «Невже він не розуміє, що має карикатурний вигляд у цьому своєму плащі з піднятим коміром?»

— Здається, ти стаєш заручником стилю. Радше навіть — його жертвою.

Цезар поліз рукою за пазуху, видобув звідти товсту сигару, вона вже димілася (такі фокуси — також у його стилі) й спокійно відповів:

— Це, Янеку, не вибрики стилю. Я обирав вдяганку, зважаючи на погодні умови.