Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
Ангел-охоронець подивився на чисте небо. Вирішив промовчати. Одначе пауза затягувалася. І що довше вона тривала, то менш комфортно він почувався.
— Ти щось хотів?
Цезар скинув капелюха, але не для того, щоб продемонструвати свою ввічливість, — дістав із нього (цього разу не кролика й не голуба) складений учетверо аркуш паперу й подав двома пальцями. Охоронець швидко пробіг написане очима.
«Цього не може бути», — мало не зірвалося в нього з уст, проте він одразу ж оволодів собою.
У переданій йому грамоті йшлося про те, що якийсь Ярема, порушивши заповіді Господні (вказувалися заповіді й кількість порушень) учинив тяжкий гріх перед Богом, за що належить поплатитися життям (померти «несвоєю смертю») його нащадкові в четвертому поколінні… Цей Ярема доводився Миколці прапрадідом по батьківській лінії.
Ангел-охоронець запустив таймер, із цієї миті в його розпорядженні — три доби, щоб спробувати роздобути контраргументи. Він був сповнений рішучості. Ще є час, ще все можна змінити.
Ковзнув поглядом по солом’яній чуприні Цезаря, який цілився в нього сигарою, що достоту нагадувала дуло револьвера, й посміхнувся.
— Тобі пасує. У цьому образі ти мені нагадуєш персонажа… Чи то пак одну із безіменних героїнь анекдотів про блондинок.
Цезар ошкірився у відповідь.
— Не уточнюватиму, яку саме. — Він здмухнув із сигари попіл: так круті ковбої дмухають на дим, що куриться зі ствола після пострілу. — Проте дозволь зауважити, що коли така світла сутність, якою ти себе мислиш, розважається на дозвіллі анекдотами про блондинок, то це свідчить не лише про кризу особистості, а й наштовхує на думку про певний латентний загальний занепад у царині, в якій ти функціонуєш.
«Дарма я вв’язався в цю перепалку», — подумав ангел-охоронець.
— Вибач, у мене справи.
— Не смію затримувати.
Цезар кецнув головою, імітуючи поклін. У момент, коли він нап’яв на голову капелюха, вперіщив дощ.
«Чому він завжди знає більше, ніж я?!».
Утім, в ангела-охоронця не залишалося часу, щоб шукати відповіді на риторичні запитання, на нього чекала кропітка «робота з архівами» — так би це називалося в людей. Йому належить пройтися по генеалогічному дереву свого підопічного, сподіваючись знайти праведника, вчинки якого перекрили б гріхи, які тепер належить спокутувати Миколці. Він не покладався на везіння, від самого хлопчикового народження ретельно досліджував його родовід, тому тепер, беручись до праці, мав кілька обнадійливих зачіпок. До того ж, йому таки пощастило: не минуло й доби, як він відстежив життєдіяння богоугодних юродивого Арсенія та черниці Марфи, а все подальше було вже суто «справою техніки» — посилаючись на вищезгаданих добролюбців, не становило труднощів довести, що гріх окаянного Яреми має силу не до четвертого, а лише до другого покоління.
Після дідової смерті ангел-охоронець почав снитися Миколці майже щоночі. Малий тяжко переживав утрату рідної людини, тяжче, ніж можна було передбачити. Він замкнувся в собі, зробився вередливим, закинув навчання, став прогулювати уроки, шукаючи усамітнення, переховувався то в шкільному саду, то в комірчині, де зберігалися швабри, відра й щітки для підмітання та всякий інший реманент, і звідкіля його витурювала котрась із прибиральниць; то в туалеті, у якому навіть під час уроків гуртувалися два-три малолітні курці, а вчитель фізкультури регулярно проводив рейди, конфісковуючи в затриманих цигарки та сірники, самих же порушників дисципліни спроваджував до директора. Частенько й Миколку долучав за компанію, інкримінуючи йому неповажливе ставлення до навчального процесу. Однак поволі хлопчик відходив від пережитої втрати, почав приставати до дитячих ігор, на його устах розквітла усмішка він повернувся до повноцінного життя. Ангел-охоронець вдоволено стежив за цими перемінами. Не останню роль у реабілітаційному процесі відіграли їхні розмови — мабуть, на той час це була єдина хлопчикова віддушина.
Ландшафти снів підопічного, в яких вони зустрічалися, зазвичай повторювалися: як правило, це були місця, що існували наяву. Лавчина при вході до пасіки, на якій Миколка полюбляв сидіти з дідом і теревенити. Або в теплих сутінках забитого сіном піддашшя хліва. Або на покинутому Калинцевому обійсті — уві сні воно було таким, яким хлопчик запам’ятав його до того, як по ньому погуляв бульдозер.
Малому снилося, що його викликають до директора школи. Він іде безлюдним коридором, його власні кроки відлунюють у вухах, йому лячно… Страх зростає. Наступної миті з’являється ангел-охоронець. Він сидить у кріслі директора.
— Заспокойся. Директор захворів. У нього ангіна.
Хлопчик дивиться на нього з подивом і недовірою.
Щоразу, потрапляючи в хлопчиків сон, ангел-охоронець, наче у воду поринає, йому потрібен якийсь мент, щоб зорієнтуватися в обставинах, у яких опиняється. Нині він також дещо збентежений.
— Ти не впізнав мене?
Малий дивиться у вікно за його спиною.
— Хто такий Цезар?
— Звідкіля ти про нього знаєш?
«Якщо виявиться, що Цезар зустрічався з моїм підопічним, а я про це ні сном, ні духом, доведеться розписатися у власній профнепридатності».
Хлопчик не озивається.
— Це небезпечний тип. Я мушу тебе застерегти…
Малий перебиває:
― Він сказав, що це ти вбив мого дідуся.
«Цього треба було сподіватися».
― Ти ж знаєш, твого діда вбило струмом.
—І ти зовсім не винен?
Хлопчик дивиться йому в обличчя.
— Я не зміг його вберегти, це не в моїй компетенції, я рятував тебе.
На очі малому набігають сльози.
— Я з тобою більше не дружу.
Ангел-охоронець перестав снитися хлопчикові.
«Ось і добре. Досить із мене цих розмов. Якщо вже на те пішло, то підопічний повинен слухати й слухатися, а не вступати в дискусії».
Його втомили нестандартні ситуації. Втомили навіть більше, ніж кпини Цезаря. Хоча цей інтриган не проминав нагоди дошкулити.
— Як там мій хрещеник поживає?
«Відколи це він твій хрещеник?» — Кортіло дати рішучу відсіч, однак ангел-охоронець демонстрував лише повний духовний спокій:
— Поживає.
Ангелові вдалося