Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
— Мені здається, ти несправедливий, — каже Дайта. — Забужко єдина не відсторонилася від цієї проблеми..
В тій ситуації вона була такою ж беззахисною, як і ти…
— Можливо, Забужко зі своєю прозірливістю й була беззахисною, а я зі своєю зашореністю — ні, я не належав собі, а отже, мені не було чого втрачати.
— Усе-таки дарма ти її кориш, — Дайта вимовляє слова, наче ліпить їх із хлібного м’якуша. — Хіба не вона допомогла тобі позбутися шор?
— Я не корю. Я вже казав, що суддівське місце — не моє. — Заспокійливо погладжую долонею мишку. — Я лише проти того, щоб ділитися виною. Навіщо безвинному брати на себе чужу вину? Хіба для того, аби звільнитися від власної.
Хтось схвалював війну і йшов воювати; хтось не погоджувався з війною й однаково йшов воювати; хтось погоджувався з війною, одначе не поспішав узяти в ній участь; хтось не схвалював війни, проте й протестувати не зважувався; хтось…
— Брати на себе чужу вину — спосіб пом’якшити власну.
«Я не жалкую, що служив у війську, — писав Макс Фрішиу „Солдатській книжці“, — але я пошкодував би про це, якби служив у війську не рядовим». Ці слова одразу ж викликають у пам’яті пісню Окуджави: «Как славно быть ни в чем не виноватым — / совсем простым солдатом. / А если что не так — не наше дело, / как говорится, Родина велела». Ці рядки я взяв епіграфом до своєї повісті «Прокляття» (писалася вона приблизно в той самий час, що й «Самогубче дерево» Оксани Забужко): 1992 року повість було надруковано, однак епіграф чомусь зняли.
Моє військове звання — рядовий.
Якби я дослужився до генерала, то мусив би застрелитися.
Оце й усі переваги рядового.
Не думаю, що знайдеться такий рядовий, якому вдасться насвистати пісеньку Окуджави й не сфальшивити.
І знову Макс Фріш: «Головний спогад — це те, як військовий мундир віднімає в нас совість, і ніхто її як совість не сприймає». Дивний чоловік цей Макс Фріш, якийсь однополюсний. Скидається на те, що він просто зводить рахунок з військовими. Інакше мав би продовжити: однак усе, що робить безсовісний чоловік у військовому мундирі, він робить із благословення людей у цивільному. Люди в цивільному, такі ж безсовісні кастрати, як і люди у військовому, тільки Й того, що військові не завдають собі клопоту приховувати цей ґандж (радше козиряють ним яко достоїнством), натомість цивільні, прагнучи видаватися повноцінними, запасаються протезами.
Дайта хитає головою.
— Мені здається, ти несправедливий.
Звичайно, несправедливий.
І Дайта, якщо й не зрозуміє, то пробачить. А Забужко якщо й не пробачить, то зрозуміє.
Долоня, що лежала на мишці, спітніла. Витираю її об штани.
Ніцшевський Заратустра казав, що чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна.
Колись доволі давно мені трапилося фантастичне оповідання (не пригадую ні його назви, ні імені автора), у якому йшлося про самітника-сапера: він розміновував якусь безлюдну територію, напхану мінами (залишки недавньої війни), — здається, в нього раніше були колеги, але, оскільки більшість мін облаштовували пастками, то рано чи пізно сапери підривалися, і зостався лише цей самітник сапер-ас, якому вдавалося розгадувати всі хитромудрі пастки, тобто розміновування стало справою його життя. Напевно, він добряче втомився, однак це був шлях воїна. Якогось дня в долині, в якій сапер знешкоджував міни, йому зустрілася жінка, яка дивом вижила в цій веремії. Він привів її до свого помешкання, і тепер, коли сапер ішов виконувати свою небезпечну роботу, то знав, що вдома на нього дожидається кохана. Звичайно, він у неї закохався… Тепер у нього з’явився додатковий сенс, жінка надихала його… Сапер завжди виявлявся вправнішим і хитрішим від тих, хто розставляв мінні пастки…
Я замовкаю.
—І що? — не терпиться Дайті.
Якби я курив, то мав би зараз потягнутися до пачки по сигарету.
— У якийсь момент він зрозумів, що попався… Та було вже пізно.
— Він підірвався?
Я киваю.
— А жінка?
— Жінка й була тією міною-пасткою, на якій він підірвався.
Дайта хмурить чоло.
— Мені ця алегорія не сподобалася.
Стенаю плечем.
— Якби цю історію переповів Олександр Грін, то вона могла би видатися доволі романтичною, а закінчувалася б так: вони кохалися, жили довго й щасливо і померли в один день.
— А якби цю історію переповіла жінка, та ще — феміністка…
Здіймаю над головою руки.
— Здаюсь.
Хоч би що там казав Заратустра, а останнє слово завжди за жінкою.
— Признайся, що ти сам щойно вигадав цей шовіністичний сюжетик, — наполягає Дайта.
Я сміюся.
— Ні, справді — колись прочитав.
—І яка ж мораль цього оповідання?
— Воїн не повинен розслаблятися. Інакше його спіткає ганебна смерть у ліжку з жінкою. А почесна лише смерть у бою.
Перемовляємося ми напівжартома, однак обличчям Дайти ковзає прозора тінь занепокоєння.
— Але ж ти… так не думаєш, правда?
Вона хотіла сказати: «Але ж ти не воїн».
Я розумію її тривогу.
— Не думаю. Але такі думки для мене не позбавлені сенсу, — відповідаю. З усмішкою спостерігаючи за її хвилинним спантеличенням (будь-яку жінку може вразити саме лише припущення, що чоловік у ліжку з нею мріє про поле бою). — Якщо тебе це заспокоїть, то я — поет.
У щоденнику «Моє оголене серце» Шарль Бодлер писав:«Священик, воїн, поет. <…> Усі інші — платники
