Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

жорстко й безкомпромісно. З одного боку, я справді був так вихований (літературою), що мені тільки було давай війну, аби я міг на ній вершити нечувані геройства, до яких мене спонукали всі літературні герої двох шкільних бібліотек. З іншого — зі мною ніхто не радився, кидаючи в цю м’ясорубку, і в мене були всі підстави вважати, що війна вибирає мобілізованого, а не мобілізований обирає війну, що раніше війна приходить до нас, а тоді вже ми йдемо на війну. Я готовий був відповідати лише за власні вчинки, за свою поведінку на цій війні, але не за саму війну. Звичайно, можна було відмахнутися, мовляв, не варто зважати на поетичні розмисли про війну жінки, яка жодним боком до цієї війни не причетна, та й француз у моїй шкурі не був… Мені нелегко було перетрясти себе, перевіяти, подивитися крізь себе на світло, щоб погодитися, визнати, що я — не тільки жертва війни, а й причина. Насамперед — причина. Є над чим замислитися, хіба ні? А Блайс писав: «Ніколи не думай про війну: ні до, ні після, ані під час війни». Ці слова зоставалися б красиво підігнаною сентенцією, дзенським ребусом, безглуздим парадоксом, якби Блайс не підкріпив їх своєю біографією. 1916 року, під час Першої світової війни, коли Блайсові виповнилося вісімнадцять, його призвали до війська, але він оголосив себе пацифістом і свідомим противником війни, за що був ув’язнений до Вормвудської тюрми. Можна ще згадати академіка Сахарова (я з великою повагою ставлюся до його вчинку): цей чоловік самотужки зважився протиставити себе системі й засудив окупацію Афганістану радянськими військами, а для цього потрібно значно більше мужності, ніж для того, щоб упасти на амбразуру дзоту. Утім, тут начебто все закономірно: учений зі світовим ім’ям, інтелектуал, демократ, муж, убілений сивинами мудрості, вчинив те, що й належало вчинити. Можемо тільки подивуватися, чому він виявився єдиним таким, але ми не настільки наївні… По сей день мені не доводилося зустрічати переконаного пацифіста, хоча… здибався мені один хлопчина… Якщо вже я думаю про війну, то мушу згадати й про нього.

Два перші місяці служби я провів у місті Наманган (Узбекистан), у військовій частині топографів. Там були дві роти новобранців — одну набрали в Запорізькій області (звідти й мене призвали), другу — в Одеській. Після присяги запоріжців перевели в «роти», зачисливши до топографів, а мене серед десяти бійців перевили до одеситів, яких готували до Афганістану. Офіційно цього нам не оголошували, однак у приватних розмовах з офіцерами про це казали відверто. Більшість бійців із нетерпінням дожидалася часу відправки (муштра діставала, а романтика бойових дій вабила), проте були й такі хлопці, які боялися й не хотіли до Афганістану. Хтось «косив», усіма правдами й неправдами намагався зачепитися у військовому шпиталі, хтось залучав родичів, щоб відкупитися (хоч це й дивно, але ніхто з тих, кому кортіло побрязкати зброєю, їх не засуджував). Тим несподіванішою, зважаючи на «толерантність», із якою загал ставився до боягузів, була реакція на слова рудого низькорослого хлопчини, який заявив, що не хоче бути гарматним м’ясом. Він був із сусіднього взводу — я не можу тепер пригадати ні його прізвища, ні імені, бо не знав їх тоді; якщо цей хлопець і виділявся чимось раніше, то лише вогнистою чуприною, і враз опинився в центрі уваги. На нього зашипіли, загарчали й заулюлюкали. Відтепер кожен вважав за обов’язок чимось дошкулити бідоласі — зазвичай це робили на словах, але й стусанами іноді не обминали; цькування не мало організованого характеру, але виглядало одностайним, наче кожен зганяв на ньому свою злість або ж квитався за образи, яких завдавали йому (треба знати ту атмосферу, що панує у війську — невелика тюрма зі своїми законами). До нього ставилися настільки вороже, ніби він був першим душманом, на якому вони відпрацьовували агресію, що знадобиться їм у майбутніх боях. Видавалося, мовби хлопець добровільно записався до ізгоїв: він терпів наругу, проте не відрікався від своїх слів. З усього цього булькання й шипіння вирізнялося слово «єврей», що явно ускладнювало ситуацію. Для мене ця графа (здається, п’ята) ніколи не мала значення, я не знаю, чи зустрічалися мені євреї раніше, так само, як і згодом (хіба тоді, коли євреямм самі називалися); Бог поділив людей на нації зовсім не для того, щоб вони за це одні одних переслідували. В Афганістані, «виконуючи інтернаціональний обов’язок», я ще дізнаюся, що таке міжнаціональна ворожнеча, але про — це іншим разом. Що ж до рудого хлопчини, то можна було би подумати, що він такий самий боягуз, як і ті, хто намагаються «злиняти», поки не гаряче, тільки в свій спосіб. Але виявилося, що він не з лякливих…Коли я підійшов до місця, де ми ваксували чоботи, вони вже борюкалися — високий і кремезний Перепьолкін, один із лідерів нашого взводу, з низькорослим рудоволосим хлопцем. Я побачив червоне від напруги (аж ластовиння розчинилося) із затятим і відчуженим виразом обличчя хлопця та розгублене лице Перепьолкіна, який не міг здолати супротивника. Їх не розбороняли, ніхто не бажав позбавляти себе випадкової розваги. Цей хлопчина боровся не просто з Перепьолкіним, а з цілою системою. Я не знаю, як склалася подальша доля рудоволосого (Афганістану йому не вдалося уникнути), сподіваюся, він уцілів; я завжди пам’ятатиму цього хлопця — він дав мені добрий урок, він дав визначення нашій місії; хтось із нас хотів на цю війну потрапити, хтось хотів її уникнути, і лише він єдиний хотів її заперечити й відмінити. Ми керувалися певними почуттями, а він — здоровим глуздом. Цей хлопець належав до когорти Блайса та Сахарова. Буду з вами відвертим: мені ніколи не вдасться зрівнятися з цими людьми, бо якби тепер мене призвали на війну, навряд чи я став би дезертиром, таке вже сформувалося моє розуміння обов’язку, такий у мене склад крові, але я з усіх сил обстоював би і своїх синів, і чужих дітей. Обов’язок перед дітьми вищий за обов’язок перед державою.

У Бродського є цикл віршів, що називається «Вірші про зимову кампанію 1980-го року» — коли він їх писав, то ще не знав, що ця кампанія розтягнеться мало не на десять років. Ось як Бродський оповів про свою реакцію на вторгнення радянських військ до Афганістану: «Не знаю, яка ще зі світових подій справила на мене таке враження. Хоча ніяких жахів по телевізору не показували. Просто я побачив танки, які їхали по якомусь