Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— А чого ті китайчі нападають? — стривожено запитує Федько. — А як вони до нас доберуться?

— Не доберуться, — запевняє його Мітька. — А як доберуться, то я піду в партизани…

— А я тих китавайців гванатоюі — войовниче замахується Стьопик.

— А тебе в партизани не візьмуть, бо ти малий, — сердито витріщається на нього Мітька. — Ти ще в ліжко люриш…

Стьопик буряковіє і, набурмосившись, бурчить:

— Хай не бвешуть… То кицька насцява…

Западає коротка пауза. Гучно торохтять сірники в коробці, яку Мітька потряс у руці, ніби перевіряючи, чи не порожня, перед тим, як видобути з неї сірника. Викрешує вогню. Прикурюючи, затуляє полум’я обома долонями, як це роблять чоловіки у вітряну погоду. Махає кистю, збиваючи вогник, щоб не попекти пальці. Поважно пихкає димом. Затиснувши цигарку в зубах, черкає ще одного сірника, дає прикурити спочатку Федькові (той нахиляється до нього, тримаючи сигарету між указівним та середнім пальцями й втягуючи щоки, наче рибка, яка хоче заговорити), потім Стьопикові, якому ніяк не вдається припалити зам’яту під час розмови цигарку (він тикається нею в ківшик Мітькової долоні, мов сліпе котеня кішці в живіт, і з виляском плямкає губами).

— Шо ти її смокчеш, як соску? — кпить Мітька.

Стьопик закашлюється, на очі йому навертаються сльози.

— Мочні, заважа! — каже Стьопик крізь кашель. Цебто: моцні, зараза!

Лише Миколці нічим зайнятися. Навіть трохи зайвим почувається.

«Чи справді скоро буде війна з китайцями?» — занепокоєно думає він, бо якось незручно перед хлопцями.

Противний Стьопик уже оговтався, до нього повернувся звичний задерикуватий вигляд. Вгледівши неподалік бджолу, що сіла на якусь рожеву квіточку, стягнув із ноги сандаля, заміряючись убити комаху.

— Не чіпай, — застеріг Миколка, — бо дідові скажу. Це його бджола.

— Дузе я його боюся, — знову береться за своє Стьопик.

— Злякаєшся. Дід скаже бджолам, вони тебе покусають — і ти вмреш.

— Мене взе кусава бзова — і я не вмев, тівки мовда воспухла.

Замахується сандалею.

— А ось і вмреш, — наполягає Миколка.

Несподівано Стьопика підтримує Мітька:

— Не вмре, — авторитетно каже він. — Від бджоли не вмре. Якби джміль вкусив — то хана…

— А я чув, що в Телятинцях одного дядька покусали бджоли — й він помер, — вступив у дискусію Федько, стаючи на бік Миколки. — Його одразу сто штук вжалили.

Мітька мружить око, в яке йому втрапив дим.

— Я кию сто — то можна вмерти, — визнає він.

Стьопик опускає сандалю. Неушкоджена бджола здіймається в повітря й дзинчить у нього над вухом.

— Суцка! — лається Стьопик. — Соп ти здохва!

Миколка проводить бджолу поглядом. Він почувається переможцем, адже врятував бджолу, бджолу свого діда.

— Мій дід — бджолиний бог, — каже хлопчик.

Ця звістка сприймається без подиву й недовіри. Ні в кого не виникає сумніву. Усі знають, що Корнелюк їздив до самої Москви по орден і телевізор. Він майже такий самий начальник, як голова колгоспу.

—І я, як виросту, теж стану богом, — каже Миколка.

І цього разу не чує заперечень. Тож певне, якщо мати стільки іграшок і щодня їсти цукерки, то чого ж не стати. На те він і мазунчик.

— А я, як вивоспу, то, пене, взенюся, — каже Стьопик. — Ж Танькою. — Помітивши, що в нього загасла цигарка, нахиляється до Мітьки. — Дай пвикувити.

І знову відбувається зіткнення інтересів.

— А ось і ні, — запально вигукує Миколка. — То я вженюся з Танькою.

— А дую не хоч! — І собі вигукує Стьопик, скручуючи під носом у Миклолки дулю. — На!

Черговий конфлікт, у ході якого з’ясовується, що Тан вчора за хлівом поділилася зі Стьопиком тією шоколадною цукеркою, якою її пригостив Миколка.

— Вона завзди буде давати мені твої цукевки, — каже Стьопик.

Уперше Миколка відчув на собі, що таке жіноча підступність.

— А я не буду женитися, — озивається Федько. — Я вимурую хату в селі й буду в їдальні обідати.

Миколка сидить насуплений.

— Мозес із моєю Мавуською зинитися, — радить йому Стьопик. — Вона казава, со тебе юбить.

Маруська — Стьопикова сестра, руда й негарна. А Танька красива. Коли вона їсть цукерку, то блаженно закочує під лоба очі й надзвичайно смачно облизує розчепірені пальчики. Маруська — така ж дика, як Стьопик. І б’ється.

За цукерку може морду розквасити.

— Сам на ній женись, — бурчить Миколка.

Упевненість повертається до нього. Він вірить у чарівну силу цукерок. А Танька цукерки любить. І напевно ж більше, ніж оцього нахабного Стьопика.

Хлопці запалюють по черговій цигарці. Зазвичай вони так і курять — одна за одною, аж поки в голові починає макітритися.

— Виглянь, чи нема нікого, — каже Мітька Федькові. Федько зводиться на ноги й одразу ж злякано присідає, зачинає метушливо озиратися, ніби шукає, куди сховатися, квапливо гасить цигарку, тицяючи нею об шматок цеглини і замість того, щоб закинути її подалі від себе, встромляє в траву й усідається згори. Мітька й собі не гаючись вистрілює сигаретою в бур’яни і починає активно розмахувати долонею перед своїм носом, розганяючи дим.

— Секретутка! — гучно шепоче Федько.

— Сюди йде?

— Дорогою.

Мітька обережно визирає й сердито штурхає Федька під ребра.

— Розстріляти б тебе за панікерство.

Миколка й собі вистромлює голову. І в момент забувши про всяку конспірацію, вистрибує з бур’янів і мчить до жінки, квітчаста сукня якої викликає в нього прилив радості.

— Мамо!

Жінка озирається. Спиняється, дожидаючись малого.

— Ти що тут робиш?

— З хлопцями граюся.

Мама дивиться