Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
— Місько — мушачий бог?! — Дід не втримується від сміху.
Баба теж усміхається, але ховає усміх, щоб не давати онукові поганого прикладу.
— Не мели нісенітниць, — виховує малого. — Місько з тобою свиней не пас. Він — дорослий дядько, і якщо ти будеш пащекувати — відлупить тебе…
— Не відлупить, — безпечно каже хлопчик і, сьорбнувши борщу, брязкає ложкою об тарілку. — Хай тільки спробує — я дідові скажу.
— Бачиш до чого твоє заступництво веде?! — дорікає баба дідові. — Що мале, а що старе — однаково. Скільки разів тобі казала: не пускай його на пасіку. Бракує тільки, щоб дитину бджоли покусали…
— Нічого, це корисно, — благодушно відзивається дід.
— Корисно, — передражнює баба. — Часом корисно ременем по одному місцю пройтися, але ніхто чогось цього не робить. Хоч треба!
Переводить суворий погляд із діда на онука.
— Нічого я не мелю, — каже хлопчик. — Наш дід — бджолиний бог, а я, як вирослу, то буду богом космонавтів.
— Це ще що за новини?! — Завмирає на місці баба, наче справді уздріла маленького космічного Будду.
Дід теж вражено зводить брови. Про бога космонавтів він ще не чув.
Хлопчик вражений бабиним невірством.
— Дід сам мені казав.
Баба вертається поглядом до діда.
— Я не знаю, — увесь її вигляд демонструє осуд, — що ти собі думаєш?! Ти ж партійний! Хочеш, щоб тебе по кабінетах затягали? Людям тільки того дай — донесуть та ще й прибрешуть. Дитину пантеличиш, голову нісенітницями забиваєш… Але з нього який спрос, воно ще не тямить, а з тебе спитають… Я прямо дивуюся…
Дід мовчки жує, вигляд у нього спокійний і безтурботний. Таке враження, що й він не дуже дослухається до баби. Переморгується з онуком. Хлопчик крутить урізнобіч головою, розхитується тулубом і робить незчисленну хаотичну кількість рухів руками. Не дивно, що ложка знову падає долу.
— А я що казала?! — вигукує баба, ніби зрадівши, що нарешті збулося її передбачення. — Ось не дам тобі другої.
Малий зиркає під стіл, але не лізе за втраченим знаряддям їжі.
— Я вже не хочу борщу.
Баба ставить перед ними коричневу поливану місцями облуплену макітру з варениками.
Після обіду дід сідає на лавці неподалік колодязя, щоб перекурити. Хлопчик примощується поряд.
— Діду, а ви справжній дід?
Дід трохи здивований такою постановкою питання.
— Щонайсправжнісінький, — каже твердо.
Він і справді не схожий на діда, йому ледь за п’ятдесят він моложавий і підтягнутий, як відставний військовий офіцер (війну дід пройшов рядовим бійцем), рухи його тіла легкі й точні. Хлопчикового діда навіть дядьком ніхто не кличе оскільки він — особа офіційна: головний зоотехнік. Позаочі його й звуть усі зоотехніком. Або за прізвищем — Корнелюком. А при спілкуванні — Павловичем.
— Діду, ви — Корнелюк?
— Корнелюк.
Дід курить, ховаючи цигарку в кулаку. Ця звичка зосталася в нього з війни; у темряві безпечний курець — пожива для снайпера.
—І я — Корнелюк?
—І ти, — кивком підтверджує дід.
—І тато?
— Так.
— А я також головний зоотехнік?
Дід усмішкою затискає кінчик сигарети і втягує щоки. Враз закашлюється. Може, дим йому не туди потрапив? Хлопчик стукає діда долонею по спині. Від цього дідова усмішка тільки ширшає.
— Ти — ні, — каже, відкашлявшись.
— А тато?
—І тато — ні.
— А чого? — не вгаває малий.
— На зоотехніка треба спеціально вчитися, — пояснює дід.
— А-а, — мовить хлопчик із замисленим лицем. — А на Корнелюка теж треба вчитися?
Попри свій серйозний вигляд, малий безперестанку бовтає ногами. Задирає до діда обличчя, сонце світить йому в очі, і він мружиться й морщить носа. Хоча, можливо, виною цьому не сонце, а звичка до кривляння. А може, така рухлива міміка нормальна для дітей. Усе-таки мало він буває з онуком, думає дід. Усе більше з худобою. Зітхає. Дивиться на малого згори вниз, трохи через плече. Їхні скошені погляди зустрічаються.
— На Корнелюка — не треба, — відповідає дід. — Корнелюком потрібно вродитися. І зватися. — Трішки подумавши, додає: — А головне — бути.
Хлопчик мовчить. Дід затягується, видихає дим.
— Ти зрозумів мене?
— Так, зрозумів.
Дід перекладає цигарку в ліву руку, правою гладить малого по м’якенькій чуприні.
— Молодець.
Затримує долоню в малого на голові.
― Дід Кулко всім людям дід, а ви — тільки мені, — підбиває підсумки дітвак.
До дідових ніг, вигинаючи спину, лащиться кіт. Неподалік, щось дзьобаючи, розважливо походжають кілька курок. Трохи осторонь від них гордо витягує шию і з якоюсь незрозумілою претензією скалить око на світ вогнистий півень. Над дідом красиво кучерявляться сизі кільця диму.
— Діду! — озивається хлопчик.
— Що?
— Навчіть мене курити, бо хлопці сміються, що я не вмію пакати. Прозиваються маминим синочком.
— Які хлопці? — зацікавлюється дід.
— Мітька, Федько і навіть той малий Стьопик.
— А вони що — вже курять?
— Угу. В кукурудзі.
—І ти з ними?
— Ну. Тільки в мене сльози з очей ідуть, і хлопці дражняться.
— А не рано? — запитує дід.
Хлопчик завмирає в очікуванні.