Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
― Ді-іду-у!
Дід кидає оком у бік хлопчика.
І — Не йди сюди, бо бджоли покусають.
Хлопчик ніби й не чує, зумисне розкарячившись, розхитуючись і загрібаючи ногами в сандаликах, наближається до діда; попутно він присідає біля кожного вулика, щоб привітати бджолину родину життєрадісним прицмокуванням (за правою щокою в нього цокає об зуби карамелька) й подивитися, як бурштинові тільця бджіл розминаються у щілинах входів; під кожною такою шпарою прилаштована поличка (своєрідний ґанок), із якої стартували і на яку приземлялися невгомонні комахи.
— А вас не покусають?
— Не покусають.
— А чого вас не покусають? Хлопчик якусь мить, звівши очі на ніс, без страху стежить за знервованою бджолою, що дзижчить у нього перед лицем.
— Бо я — їхній бог.
На півдорозі до діда малий зупиняється (очевидно дідова засторога таки долетіла його вух), наче бусол у гнізді’ підгинає одну ногу, щоб почухати носком сандалика литку іншої. Погляд у нього недовірливий.
— Хіба ж ви живете в церкві?
— То людський Бог живе в церкві, — каже дід. — А я — бджолиний бог.
Він знімає кепку й кладе її на дах сусіднього вулика, збираючись одягнути на голову широку торбу з темною сіткою перед обличчям.
— А як же ж вони вас упізнають у цьому мішку?
— По мішку й упізнають.
— А я? Якщо я вдягну мішка, то бджоли подумають, що я — їхній бог? — хлопчик вимовляє «бжджоли».
— Вони подумають, що це якийсь малий у мішку.
Хлопчик, примруживши око, вивчає діда поглядом.
— А коли я виросту, то стану богом?
— Може, й станеш. — Дід проводить п’ятірнею від чола до потилиці по доволі густій чуприні. — Життя покаже, хто кому голова колгоспу.
— А на бога треба вчитися?
— Аякже.
— Де? У школі?
—І в школі теж.
— А ще де?
— Всюди.
—І в кукурудзі?
Дід дивиться на онука трохи здивовано, трохи запитально, мовляв, що за фантазії? Стенає раменом.
— Не знаю, чого доброго можна навчитися в кукурудзі, — каже він і вказує поглядом на хвіртку. — Біжи — грайся.
Хлопчик корчить невдоволену міну.
— Нє-е, — капризно перечить і сідає долу. — Хочу подивитися, як ви димом дмухаєте. Нащо ви на них димите? Хочете, щоб поздихали?
Дід терпляче роз’яснює:
— Щоб не кусалися. Коли бджоли чують дим, то думають: якщо є дим, то є й вогонь, а вогонь — це небезпека, отже, треба рятуватися. Щоб вижити, потрібно запастися харчем — медом, бджоли швиденько набирають його повен зобик, а коли в них зобик забитий медом, вони не можуть вигнутися так, щоб ужалити.
У малого одразу ж виникає запитання:
— Який зобик?
Проте дід, на відміну від інших дорослих, ніколи не губиться перед його запитаннями.
— Ти цукерку зараз де тримаєш? — і собі запитує він.
Хлопчик роззявляє рот і вказує на нього пальцем.
— А якби був бджолою, то тримав би в зобику.
— Зобик — це бджолиний рот?
— Можна й так сказати. Тільки він розташований у бджоли не в голові, а в животі.
— А-а, — вдоволений поясненням, тягне хлопчик. — А чого одні вулики толюю покриті, а другі під бляхою? Бо в тих бджоли багатші? У них більше меду? Так?
На їхньому хуторі тільки сім хат, і їхня — єдина під бляхою, інші під шифером або черепицею. Лід Кулко свою халупу недавно руберойдом покрив, у самотньої баби Ксеньки та багатодітних Мульків ще під соломою стоять, а в Міська взагалі невідомо що на даху робиться, наче це не будівля, а купа сміття.
Дід шкребе за вухом і мовчки дивиться на малого — він і не підозрював, що тому вже відомо про соціальну нерівність. І хоча Карл Маркс цілу науку розробив, а Ленін її в життя втілив і з усіх пам’ятників на правильний шлях кепкою вказує, та й районна газета «Будівник комунізму» кожним номером на рівність і братерство благословляє, а все одно в одного хата під бляхою, а в іншого — купа сміття, і нічого ти поки що з цим не вдієш.
— Жерсть — хороше покриття, але для вулика не дуже придатне, — тлумачить, наче дорослому. — Відлунює на кожну дощову краплю, а бджоли від цього тривожаться. Руберойд поглинає звук, але під час спеки може трохи смердіти, що теж недобре — бджоли не люблять різких запахів.
Дід ще рота не стулив, а хлопчик уже з новим запитанням:
— А чого бджоли кусаються?
Й отримує негайну відповідь:
— Там де мед, там і жало.
— А чого?
Дід здвигає плечем.
— Так уже повелося. Може, для рівноваги. — і в пожвавлюється. — Що характерно: агресивні бджоли збирають більше меду, ніж мирні. Хіба не аргумент? — його брови стрибають на чоло, а потім, повернувшись у попереднє положення, схвильовано танцюють на місці. — Природа про все подбала. Природу отак із ходу не збагнеш. Ніхто не знає чого в бджоли більше порядку, ніж у людини.
Хлопчик не зводить із діда зацікавленого погляду, сенс його слів зрозумілий йому не більше, ніж сенс бджолиного дзижчання. Він нічого не знає про цей довколишній світ, але йому досить комфортно в ньому, бо він іще є його повноцінною частиною; всі діти з часом виростають, дорослішають, відчужуються від світу, стають у ньому чужорідними тілами. Хлопчик поки що