Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— То що, навчите?

Дід, востаннє пакнувши (докурює цигарку до самих нігтів), кидає недопалка на землю й розчавлює підбором.

— Підростеш — навчу, — обіцяє дід. — А поки що не кури, добре?

— Добре, — пристає на умову онук.

Кіт вистрибує на лавку й залазить хлопчикові на руки, той чухає його за вухом, викликаючи вдоволене котяче муркотання.

— Діду, а у вас є крила?

Діда, здається, це запитання не дивує. Він зітхає, задира обличчя до неба й ще раз зітхає. Мацає себе по боковій кишені піджака, в якій лежать цигарки, наче там у нього серце.

— Є, — каже з легким сумом, — тільки маленькі.

Хлопчика ця новина також не дивує. Він цілком задоволений відповіддю. Дід дістає зім’яту пачку «Прими», крутить її в руках, зазирає досередини, ніби лічить цигарки, й рішуче повертає до кишені.

— Уже більше норми, — каже.

Виходить, що й справді рахував.

— Із цим краще не розпочинати, — продовжує дід. — Як почнеш — то вже міри нема. Два рази пробував покинути… — Він дивиться на свою порожню долоню, тре вказівним та середнім пальцями об великий, наче перевіряє, чи вдасться зішкребти з них жовтий нікотиновий наліт. — Я до війни не курив.

Хлопчик зазирає йому в лице.

— Я теж до війни не буду курити, — запевняє щиро; із його вигляду та інтонації можна здогадатися, що малому хочеться догодити дідові, зробити йому щось приємне.

Дід знову гладить онука по голові, спочатку, ніби розчісує чуба, потім пригладжує волоссячко на потилиці.

— Пора стригтися, — зауважує.

— Не хочу, — крутить головою малий. — Машинка скубається.

Дід зводиться.

— Треба їхати.

— Куди?

— Проїдуся по фермах. На відгодівельний загляну.

— Сьогодні неділя, вихідний, — нагадує хлопчик. Йому не хочеться розлучатися з дідом.

— Корови про це не знають.

Дідів «бобик» стоїть під розлогим кленом, дід умисне не заїжджає на подвір’я, щоб бджолам бензином не смерділо. Раніше дід їздив на власному мотоциклі (тепер на ньому їздить хлопчиків батько), а коли запустили відгодівельний комплекс, голова колгоспу віддав дідові свого «бобика», а собі купив нову «Волгу».

Хлопчик біжить за дідом.

— Провезете мене?

— Аякже.

Дід відчиняє дверцята. Хлопчик першим застрибує до салону.

— А можна я покерую?

Дід садовить його собі на коліна, малий міцно хапається за кермо. Авто рушає, поволі котиться польовою дорогою; в’їжджені лише дві колії, між якими росте ледве припорошена курявою трава.

Хлопчик витягує шию, аби бачити перед собою шлях.

— Можна я бібікну?

— Бібікни.

Дід зупиняється навпроти Калинцевого обійстя, точніше, того, що раніше було обійстям, тепер це — проросле бур’яном румовище.

— Досить, а то буде тобі далеко вертатися.

Хлопчик махає вслід «бобикові» рукою. Провівши авто очима, він уже збирається пришпорити уявного коня (пішки ходити нецікаво), щоб із місця перейти в галоп, але від руїн долинає голосний розбійницький посвист. Так свистіти вміє лише Мітька. Он його світловолоса голова видніється між заростей. Хлопчик і собі пробує свиснути у відповідь, але хоч як складає губи — жодного пристойного звуку, який хоча б віддалено нагадував Мітьків свист, у нього не виходить, лише якесь недолуге гусяче шипіння. З досадою витирає тильним боком долоні слину з підборіддя.

Хлопчаки сидять на моріжку — мабуть, щойно розташувалися, бо ні карт (у карти зазвичай грають Мітька з Федьком, Миколка зі Стьопиком у картах ще не тямлять, їм лише доручається колоду тасувати і відбій складати), ні ножика, в який учаться грати й найменші, не видно.

— Ну шо, малий? — зустрічає хлопчика Мітька. — Як діла?

Мітька — їхній заводій, восени він піде вже до третього класу, в нього навіть штани є такі, в які заволікається шкіряний ремінь із блискучою пряжкою, як у дорослого. Зараз на ньому звичайні хлоп’ячі штани на гумці, у своїх дорослих штанах він ходить лише до школи і то не щодня, однак ніколи не забуває про ту свою деталь одягу, яка вирізняє його з усієї цієї дитячої дрібноти й долучає до привільного світу дорослих, у який усі вони мріють чимскоріше влитися, і дбає про те, щоби й інші про це пам’ятали.

— Хи-ги-ги! — щирить дрібні мишачі зуби Стьопик. ― Як діва, мавий?

Недорікуватий Стьопик — Миколчин ровесник, він задерикуватий і вадливий, із ним хлопчик найчастіше конфліктує. Вважається, що Стьопик — відчайдух, а Миколка — мамин мазунчик, Звичайно, хлопчик із цим не згідний. Він неприязно дивиться на веселе обличчя Стьопика й корчить зневажливу гримасу. Відчуває: це саме такий момент, коли добре було б, відкопиливши нижню губу, сплюнути під ноги, як це робить Мітька, але в роті, як на зло, зовсім сухо.

— Як лягла, то дала, а як встала, то забрала, — відповідає Миколка Мітькові, намагаючись бути подібним на ватажка.

Смисл цих слів для нього майже цілковито закритий (якісь лише смутні химерні здогади бентежили його уяву), але слова ці, наче пароль, головне — правильно відтворити саму формулу, не збитися, нічого не перекрутити — реакція гарантована. Тож і тепер друзі вдоволено гигикають. Зачувши цю відповідь, навіть дорослі хлопці, які вже ходять до клубу, голосно регочуть. Але не зневажливо, а схвально, підбадьорливо, із поблажливою повагою.

— Хи, мавий, хи-хи, — продовжує хихотіти й корчити мордочку Стьопик, задирається: — Со мавий?

— Сам малий, — супиться Миколка. — Я вищий від тебе.

— Зате я тебе побову, — із викликом каже Стьопик і з готовністю зводиться. — Сповим — покваду тебе на вопатки.

Стьопик — із багатодітної сім’ї, у нього шестеро чи семеро, а може, й більше сестер, а оскільки він наймолодший, то кожна виховує його на свій лад, не дуже зважаючи на те, що він — єдиний мужчина у їхньому дівочому виводку, тому Стьопик ще з колиски зіткнувся з