Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

прокинувся в доброму настрої. Із запитанням на вустах:

— Діду, а де квіти мед беруть?

Але замість діда побачив батька — він сидів на краєчку лавки й, заклавши ногу за ногу, курив.

— А де дід? — здивувався Миколка.

Батько повернувся в його бік.

— О, ти вже встав? — Міцно затягнувся. — Дід? До хати пішов.

— А ти вже не на тракторній бригаді?

— Дід підвіз мене.

— А мотоцикл де?

— Там зостався. Завтра дід одремонтує.

Здається, тато не дуже засмучений поломкою мотоцикла. Навпаки — навіть веселий.

— Що снилося?

Батько підсовується до сина й обіймає його. Хлопчик кліпає ще сонними очима. Замислюється.

— Зима.

— Зима снилася?! — дивується батько.

— Угу. І дванадцять місяців. Вони палили за нашим хлівом вогонь і грілися.

— За це можна й по дупі дістати, — каже батько. — Тільки розбишаки розкладають біля хліва вогонь.

— Я знаю, — киває хлопчик. — Я їм сказав. Але вони сказали, що дід їм дозволив.

— І ти їм повірив? — Батько струсив попіл із цигарки собі на штани й не зауважив цього.

— Дід теж грів біля вогню крила. Тільки не такі маленькі яку нього зараз, а величезні, як у того дядька, що мене з льоху дістав.

Батько розсміявся. Нахилився, щоб поцілувати сина. Обдав різким подихом. Хлопчик подумав, що бджолам цей запах навряд чи сподобався б.

— Тату, а ти мені щось приніс?

— Я? А… Десь у мене було…

Батько став обмацувати й вивертати кишені.

— Десь було…

— Що, тату?

— Зараз-зараз…

Хлопчик терпляче дожидався, і в тому довгому очікуванні вигадував, що би то таке міг приберегти для нього татко, і в побоюванні благально бринів думкою, аби той гостинчик таки знайшовся.

До пасіки поверталися запізнілі бджоли.

Війна як засіб спочинку від життя

Я був солдатом. А досвід усе ж не знімається

разом з уніформою, як і знання про нашу країну

і про самого себе.

Макс Фріш

Колись я мав необережність написати: «Кожному, хто хоче дізнатися про війну, я дозволю себе прооперувати». Я вчинив нерозважливо — ризик цей, можливо, й умотивований, проте невиправданий. А нині я на таке не зважився б, одначе це не означає, що я тепер відмовляюся від своїх слів або хочу забрати їх назад. Ні, якщо й пригадалися вони мені, то тільки тому, що я все ще за них відповідаю.

«Ніколи не думай про війну, — писав Блайс. — Ні до, ні після, ані під час війни».

(Реджинальд Хорейс Блайс — англієць, який вивчав дзен, досягнувши просвітління, писав коментарі до канонічних дзенських текстів, став доктором літератури Токійського університету, був нагороджений японським Почесним Орденом четвертого ступеня.)

Десятиліттями сотні й тисячі дзенських монахів шукають просвітлення, та лише окремим із них удається пережити цей стан. Скільки потрібно часу або що повинно відбуватися з ветеранами Афганської війни в мирний час, аби їм /нам відкрився істинний сенс слів Блайса? Не кажучи вже про те, щоб скористатися його порадою. Химерною порадою Блайса, того самого Блайса, який колись прорік ще й таке: «Зіткнутися лицем до лиця зі смертю — однаково, що пережити просвітління». Поговорити б із ним як дзен-буддист із дзен-буддистом… Чи багато ви здибали просвітлених «афганців»? Хоча це ще не підстава не довіряти Блайсу, позаяк йому йшлося про людей, які шукають просвітлення, а для таких людей стан просвітлення може бути спровокований чим завгодно: несподіваною сентенцією вчителя, ударом палиці виглядом жевріння вугілля, зіткненням зі смертю. Якщо й шукали ми, дев’ятнадцятирічні хлопчаки, щось на війні, то в останню чергу просвітлення. Імовірно, що більшість людей щось переживає, перетнувшися зі смертю, одначе на війні ці переживання нашаровуються одне на одне, притуплюючи й оглушуючи; вони врешті обвалюються на голову, призводячи до моральної контузії, щоб потім остаточно засліпити… Саме так: на війні смерть засліплює людину, а тому війна абсолютно не придатна для дзен-буддиської практики.

Одначе, як і все в житті людини (я не кажу у світі), війна не однозначна (однозначною мені уявляється лише істина, можливо, ще антиістина — ці два полюси, які людина теоретично розрізняє (скуштувавши з дерева пізнання), але практично не здатна їх розщепити й розвести по різних кутках). Заведено думати, що війна — це завжди або-або. Або ти живий, або вбитий. Або твій дух занепав, або вдосконалився. Напрошується алюзія на Гончара з його «Прапороносцями», де, здається, Черниш, каже, що на війні людина або черствіє, або мудрішає (за Блайсом, досягає просвітління). Це може бути правдою, та однаково тільки одним її боком/виявом. Бо грішник, який розкаявся, уже не грішник, а праведник, який згрішив, уже не праведник. Людина плинна й мінлива, а війна — це лише екстремальні обставини, які цю людську плинність і мінливість виявляють сповна, вочевиднюючи й увиразнюючи. Війна — це величезне роздоріжжя, проте все залежить од людини, від глини, від замісу. Когось Бог виліпив як метелика, когось як танка — це ще одна алюзія, цього разу на Гемінґвея.

Однак: «Ніколи не думай про війну: ні до, ні після, ані під час війни».

Пригадую, як наприкінці вісімдесятих, здається, в «Літературній Україні» натрапив на поему-видіння Оксани Забужко «Самогубче дерево», епіграфом до якої вона взяла слова Жана-Поля Сартра: «Якщо я мобілізований на війну, то це моя війна, я винен у ній, і я на неї заслуговую. Я заслуговую на неї передовсім тому, що завжди міг би ухилитися від неї — дезертирувати або покінчити з собою. Якщо я цього не вчинив, отже, я її вибрав…» Епіграф цей мене ошелешив: «Ну нічого собі! — по думалося. — То це я ще й винен!» Ще ніхто не ставив мене перед реальністю настільки