Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці - Ален Роб-Грійє
— Підемо провулком, — сказав хлопчик. — Так буде швидше. Тільки ступайте обережно: тут нерівна бруківка. Але жодного перехожого чи автомобіля.
— Добре, — відповів я. — Буду обережним.
— Я вам казатиму, де вибоїни. Якщо сильніше стисну руку — будьте обережніші… Це тут, повертаймо праворуч.
Краще було б, якби я розплющив очі: й безпечніше, і зручніше. Але я вирішив лишатися сліпим доти, доки зможу. Це, мабуть, було саме те, що називається безглуздим парі. Я чинив, як людина легковажна чи дитина — так, як ніколи досі не чинив…
З іншого боку, темрява, на яку я себе прирік, чудово відповідала тій непевності, тому станові заціпеніння, в якому я перебував, одколи прокинувся. Тому моя добровільна сліпота стала своєрідною метафорою, чи об'єктивним образом, чи роздвоєнням…
Хлопчик завзято тяг мене за руку. Він ішов легко й упевнено, і я ледь устигав за ним. Мав би ризикнути й піти швидше, та не зважувався: я перевіряв простір, цюкаючи ціпком поперед себе, так ніби десь там могло вищеритись урвище…
— Якщо баритиметесь, — сказав хлопчик, — ви не встигнете до прибуття потягу, не зустрінете свого друга, й нам доведеться розшукувати його по всьому вокзалі.
Час, коли ми прийдемо, не мав жодного значення, і я це розумів, проте і йшов за поводирем покірно й довірливо. Складалося дивне враження, ніби він веде мене до чогось невідомого, проте дуже важливого, могло статися, що й Північний вокзал, і пасажир з Амстердама тут ні до чого.
В полоні цієї не цілком зрозумілої мені думки я дедалі впевненіше крокував повною несподіванок дорогою. Ще трохи — і я почуюся цілком добре.
Мені навіть здавалося, начебто я легко пливу чи ширяю в просторі…
Я не сподівався, що мої ноги так легко рухатимуться, ніби непідвладні мені. Вони поривалися ще швидше вперед під владою сили, до якої цей хлопчик не мав відношення. Я був ладен навіть бігти, якби він мені звелів…
Та ось раптом хлопчик спіткнувся. Я навіть не встиг утримати його заруку, вона вислизнула з моєї і я не встиг би зупинитись, перечепився б через нього й ми обидва безладно покотилися б кудись у темряву, ніби герої Семюеля Беккета. Коли я це собі уявив, то не міг стримати сміху.
Та мого поводиря ця пригода зовсім не насмішила. Він мовчав. Здається, навіть не ворушився. Невже невдало впав і поранився? Чи, може, вдаривсь об брук головою?
Я погукав його і запитав, чи він не забився, та хлопчик не відгукнувсь.
Навколо панувала глибока тиша, жоден звук не порушував її, і це почало серйозно мене непокоїти. Якомога обережніше я водив металевим кінчиком ціпка по бруківці.
Тіло хлопчика лежало впоперек дороги. Воно здавалось нерухомим. Я став навколішки над ним, відклавши свого ціпка, щоб обома руками обмацати малого. Він не реагував на мої дотики, а я вліз пальцями в якусь липку рідину, природу якої не міг визначити.
Тепер уже я злякався по-справжньому й розплющив очі. Зняв окуляри… Мене відразу засліпило яскраве світло. Потім все довкола ніби стало на місця, вимальовуючись чіткіше, набуваючи форм і кольорів, мов на фотографії, зробленій «Поляроїдом», коли зображення проступає на білому лискучому папері… Та все це нагадувало тривожний сон, що ввесь час повторюється і з якого вже несила вирватись…
Переді мною простягалася довга безлюдна вулиця, яка справді щось нагадувала, та я не міг сказати, що саме: тільки здавалося, ніби я вже бував тут принаймні раз, коли не кілька…
Це був вузький, тихий і безлюдний провулок; його кінця я не бачив.
Здавалося, люди давно покинули це місце й навіть забули про його існування.
З обох боків стояли невисокі будівлі незрозумілого призначення, досить занедбані, декотрі без рам у вікнах, зі знятими дверима, інші взагалі без вікон; а далі — похилені паркани…
На прадавній бруківці, яку вже, мабуть, вік не ремонтували, лежав хлопчик років дванадцяти в сірій сорочці, досить просторій, але звуженій у поясі, в таких у минулому столітті ходили діти з простих родин; він лежав долілиць, мабуть, непритомний…Мені здавалося, що й це вже відбувалося раніше, принаймні раз. І досить незвичайна пригода, яка оце відбувається, могла бути тільки повторенням іншої, давнішої, такої самої, яку я вже пережив і в якій мені було відведено ту саму роль… Але коли? І де саме?
Поступово спогад затуманювався. Що дужче я силкувався згадати, то більше він утрачав чіткість… Може, то було лише нетривке марення. У мене, як і в багатьох інших людей, часом бувають отакі короткі й швидкоплинні привиддя, їх іноді називають пам'яттю майбутнього.
Та, проте, тут радше йшлося про миттєву пам'ять, коли здається, ніби все, що з тобою діється, вже колись було, так наче теперішній час роздвоївся, розколовсь на дві дуже схожі частини — на дійсність і привид дійсності. Та привид починає мерехтіти, хочеться затримати його, а він миготить, мов метелик із прозорими крильцями чи вогник, що тремтить на вітрі й ніби грається з тобою… Ще кілька коротких хвиль — і все остаточно розчиняється й щезає.
Що ж до непритомного хлопчика, то мене втішало бодай одне: липка рідина, в яку я заліз пальцями, обмацуючи брук навколо, — то не кров, хоча й схожа кольором і така ж на дотик.
Насправді це була звичайнісінька калюжа брудної води, забарвленої іржавим пилом. Хлопчик не забруднив одяг, бо впав не в калюжу, а поряд.
Може, хотів уберегти мене від неї, та перечепивсь і втратив рівновагу. Я сподівався, що наслідки падіння не будуть надто серйозними.
Та я мусив негайно йому допомогти. Навіть якщо хлопчик нічого собі не переламав, то принаймні дуже забився. Проте, коли я з материнською ніжністю оглянув легеньке тіло хлопчика, то не побачив жодних
