Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці - Ален Роб-Грійє

Це сам Сімон, ідучи звідси, уявив собі таку неймовірну сценку. Та він навіть не обернувся, бувши цілком певний, що бачив щойно лише воскову фігуру, як ото в музеї Гревена. Він перетнув двір, вийшов за ворота, потім, поминувши провулок, опинився, як і передбачав, на широкому велелюдному проспекті. Від цього Сімон одчув велику полегкість, ніби після безмежно довгої відсутності нарешті повернувся до реального світу.

Положення сонця свідчило про те, що зараз близько полудня. Сімон допіру помітив, що не накручений напередодні годинник зупинився. Це несподівано надало йому впевненості, й Сімон швидко пішов проспектом. Дорогою не трапилося жодного кафе, хоча, якщо вірити пам'яті, їх тут мусило бути чимало; мабуть, вони починалися трохи далі.

Нарешті Сімон увійшов до першого ж кафе, яке йому трапилось, і відразу впізнав його: саме тут він пив каву, коли вертався з того занедбаного складу. Але сьогодні тут було багато людей, Сімон ледве знайшов вільний столик у темному закутку й сів обличчям до залу.

Того мовчазного кельнера в білому піджаку й чорних штанях сьогодні не було. Може, він пішов на кухню? Відвідувачів обслуговувала літня жінка в сірій блузі. Коли вона підійшла, Сімон сказав, що хоче тільки чорної кави, дуже міцної, і склянку простої води.

Вона принесла на таці маленьку білу чашку, карафку та велику склянку, й Сімон запитав якомога байдужішим голосом, чи працює сьогодні той кельнер. Вона відповіла не відразу, спочатку трохи занепокоєно перепитала:

— Про якого кельнера ви говорите?

— Того, в білому піджаку, що тут працює.

— Тільки я тут працюю. Інших кельнерів немає, навіть коли відвідувачів дуже багато.

— Але ж я вчора бачив…

— Вчора ви нічого не могли бачити: вчора тут було зачинено.

Вона пішла, поспішаючи розносити напої та страви. Її тон не був відверто неприязний, але якийсь байдужий, навіть сумовитий. Сімон розглянувся.

Може, він переплутав це кафе з якимось іншим?

Одначе, коли не брати до уваги численних відвідувачів — робітників і дрібних службовців обох статей, — подібність до того кафе була просто разюча: та ж вітрина відділяла зал од вулиці, столики були такі самі й розставлені таким самим чином, пляшки за цинковим прилавком стояли в такій самій послідовності, і ті ж дві таблички висіли над баром. На одній з них — карта закусок: сандвічі, гарячі бутерброди, піцца й таке інше.

«Але ж тут уже давно не печуть піцци», — подумав Сімон Лекер, і його самого здивувало, що подумав про це, як про щось цілком очевидне. Він одним духом випив каву. Оскільки в меню було зазначено ціну піцци, можна було б, звичайно ж, замовити піццу. Але Сімон був упевнений у протилежному й не давав собі в цьому звіту.

Та коли він роздивлявсь інші написи над баром, його увагу привернув невеликий фотопортрет у чорній рамці, що висів трохи збоку, біля правил, у яких заборонялося подавати алкогольні напої неповнолітнім. Цікавість, що її Сімон не міг собі пояснити, примусила його підвестись і, вдаючи, ніби йде до туалету, пройти повз фотографію. На ній був чоловік років тридцяти, з ясними бентежними очима, у формі флотського мічмана. Його обличчя когось нагадувало Сімонові… Раптом він збагнув, кого саме: кельнера, якого бачив тут напередодні.

З-за жалобної рамки стирчала гілочка самшиту. Вона висохла від часу, і на її вкритих порохом гілочках лишилося зовсім мало листків. Під фотографією, на пожовклій облямівці досить невправно було написано присвяту:: «Моїм любим Марі та Жанові од тата».

— Вас зацікавила морська форма? — запитала подавальниця.

Сімон не почув, як вона зайшла за прилавок і почала витирати помиті склянки.

— Це мій батько. Він був росіянин, — пояснила подавальниця.

Сімон тільки тепер помітив, що морська форма на ньому справді не французька. Та оскільки чоловік був без кашкета, ця відмінність упадала в око не відразу. Аби щось сказати, Сімон навмання запитав, чи моряк помер на морі.

— Загинув на морі, — виправила його жінка.

— Вас звуть Марі?

— Звичайно! — відповіла вона, ворухнувши плечима.

Він спустився до підвалу, в туалет, звідки бридко тхнуло. Пофарбовані в кремовий колір стіни служили постійним відвідувачам кафе для висловлення політичних поглядів, запису часу й місця зустрічей, сексуальних фантазій. Сімон подумав, що, може, одне з цих графіті стосується його, наприклад, номер телефону, записаний кілька разів червоним олівцем, під різними кутами: 765–43–21. У всякому разі, такий номер неважко було запам'ятати.

Вертаючись до свого столика, він звернув увагу на погано освітлений куток між двома стінами з обшивкою під дерево, якраз за його стільцем. Там стояв білий ціпок, якими звичайно користуються сліпі. Раніше Сімон не бачив того ціпка. Він сів. Оскільки та сумна подавальниця саме проходила повз нього, Сімон кивнув до неї:

— Будь ласка, принесіть порцію піцци.

— Ми вже кілька місяців не випікаємо піцци, — відповіла жінка в сірій блузі. — Санітарна інспекція заборонила.

Сімон допив зі склянки воду й сплатив за каву. Він уже рушив був до виходу, як раптом щось пригадав. «Ти ба, — пробурмотів він, — мало не забув ціпка». Жоден столик не стояв настільки близько до закутка, щоб ціпок міг належати комусь із відвідувачів. Сімон підійшов, рішуче взяв білого ціпка й зі спокійним виглядом перетнув повний зал, несучи ціпок у лівій руці. Він вийшов, не викликавши жодної підозри.

На лотку вуличного торговця перед кафе було розкладено дешеві пластмасові гребінці, схожі, проте, на черепахові, а також різні дрібнички. Хоча ціна здалася йому зависокою, Сімон Лекер все ж купив темні окуляри з дуже великими чорними скельцями. Він вибрав саме їх через масивну оправу, що добре прилягала до брів, скронь і вилиць. Яскраве весняне сонце сліпило очі, і він не хотів, щоб його скісні промені проходили під окуляри з боків. Сімон одразу й надів окуляри; вони