Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці - Ален Роб-Грійє

Я вже казав, що неуважно слухав початок промови, проте, здається, все ж ухопив її суть: принаймні в ній для мене не лишилося нічого незрозумілого, крім, звісно, того, що промовець навмисне замовчав.

Отож, голос говорив, що нас — мене та моїх сусідів по залу — завербовано до міжнародного об'єднання боротьби з машинами. Власне, я міг здогадатися про це, прочитавши невеличке газетне оголошення, що привело мене (після обміну листами через абонементну скриньку) до занедбаної майстерні та Джін. Але тоді я недооцінив значення слів «для вільного життя, позбавленого імперіалізму машин».

Справді, ідеологія організації виявилася досить проста, навіть наївна:

«Настав час позбутися машин, бо вони гноблять нас, вони — й ніщо інше. Людям здається, нібито машина працює на них. Та насправді вони самі поневолені машиною. Машини керують нами дедалі більше, й ми підкорюємось їм.

Саме машини несуть головну відповідальність за дроблення трудового процесу, що позбавлене будь-якого сенсу. Машина вимагає від кожного робітника однієї-єдиної дії, одних рухів, які він мусить повторювати з ранку до вечора, впродовж усього життя. Таке дроблення найбільш помітне в ручній праці, та воно вже стає закономірністю у всіх галузях людської діяльності.

Таким чином, наслідки праці (промислові товари, послуги, ідеї) повністю відчужуються від нас. Трудівник ніколи не знає ні форми, ні застосування кінцевих продуктів своєї праці, він має про них лише найзагальніше уявлення.

Він не несе за них жодної відповідальності, не має підстав пишатися ними. Він являє собою найдрібнішу ланку величезного виробничого ланцюга, лише обробляє якусь деталь, окремий гвинтик, що самі собою не мають ніякісінької вартості.

Ніхто не виробляє нічого закінченого й готового. Та й свідомість людини розпадається на крихти. Проте запам'ятайте: саме ізоляція людини машиною породила й капіталізм, і радянську систему, а не навпаки. Саме атомізація Всесвіту призвела до появи атомної бомби.

Ще на початку століття лише керівні верстви змогли уникнути диктату машин, зберігши за собою право ухвалення рішень. Але тепер мисляча машина — комп'ютер — позбавила цього й керівників. Люди стали рабами, що працюють на власну саморуйнацію, ми лиш уславлюємо нашого машинно-механічного Всевишнього й служимо йому».

Але про конкретні дії, до яких слід удатись, аби маси усвідомили свій поневолений стан, Джін майже не говорила. Згадала лише про «мирний терор» і «театралізовані дійства» на вулицях, у метро, в установах і на заводах…

І все-таки в тих гарних словах мене щось непокоїло, власне — наша доля, доля покликаних виконувати програму: наша роль цілковито суперечила її меті. У всякому разі, нас явно не повинна була обходити мета організації. Навпаки, нами просто маніпулювали, повністю зневажаючи наше право розпоряджатися собою. Хіба ж нам щойно не пояснили, що ми не маємо права знати всього? Хочуть пробуджувати й виховувати свідомість людей, а починають з того, що забороняють дивитися й бачити. І на довершення всього, зверталася до нас саме машина, машина переконувала, давала вказівки…

Мене знову взяла недовіра. Я ніби передчував якусь небезпеку, що тяжіла над учасниками цих чудернацьких зборів. Цей зал, переповнений фальшивими і сліпими, був пасткою, до якої я дозволив себе завести… Через вузеньку щілинку попід масивною оправою окулярів я побачив свого найближчого сусіда праворуч; це був високий блондин в елегантній білій замшевій куртці, надягнутій поверх яскраво-блакитного светра…

Він теж (я вже здогадався про це) на кілька міліметрів ізсунув свої окуляри і дивився в мій бік. Наші погляди зустрілись, і його губи ледь помітно розтяглися — це нагадувало вітання. Я відповів йому тим самим, розтягти губи в ледь помітній усмішці.

Хлопчик, що тримав його за ліву руку, здається, нічого не помітив, та й малий Жан, певно, теж, бо стояв з лівого боку. А тим часом нудна промова тривала і зі сцени лунали гучні заклики:

— Машина стежить за вами — не бійтесь її! Машина керує вами — не коріться їй! Машина забирає ваш час — не віддавайте його! Машина вважає себе вищою від людини — не визнавайте її переваг!

Блондин у білій куртці досі тримав свого ціпка в правій руці, але тепер повільно завів його собі за спину й гострим металевим наконечником безгучно креслив на підлозі якісь химерні знаки.

Без сумніву, це був мій побратим, так само непокірний, як і я; він хотів щось мені повідомити, та мені не щастило збагнути його знаків. Він накреслив кілька разів підряд якусь систему з коротких прямих рисок і загнутих перехрещених ліній. Я марно пробував прочитати той напис, бо дивився на підлогу скоса, бачив знаки лише частково, й це, звичайно ж, не полегшувало справи.

— Знайшли, — лунав далі голос, — просте рішення, щоб урятувати наших братів. Перекажіть його їм. Переконайте їх непомітно, незалежно від їхнього бажання й волі, щоб вони теж стали пропагандистами…

В цю мить я почув за спиною в себе пожвавлення й квапливі кроки, що наближалися до мене. Тоді відчув сильний удар по потилиці й різкий біль…

Сімон Лекер прочнувся серед нагромадження ящиків і якихось поламаних механізмів, у роті було ніби з похмілля. Поволі приходив до тями, і йому здалось, ніби він звільнився від довгого кошмарного сну. Нарешті впізнав предмети навколо себе. Це був той самий занедбаний склад, де він познайомився з Джін. Сімон Лекер відразу пригадав дане йому доручення.

— Мені треба на Північний вокзал, — подумав він. — До того ж мушу поспішати, бо конче потрібно зустріти поїзд із Амстердама. Якщо я не впораюсь із цим першим завданням, вони мені більше нічого не довірять…

Та підсвідомо Лекер відчував, що вся історія з вокзалом, потягом, пасажиром із