Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці - Ален Роб-Грійє
По-перше, він лежав, не знати чому, на підлозі якогось складу непридатних машин і приладів. По-друге, надворі стояв день. Весняне сонце було вже високо і його ясні промені пробивалися крізь брудні шибки скляного даху; але ж коли він на цьому всіма забутому складі побачив Джін у плащі й чоловічому капелюсі, було вже майже темно…
Сімонові раптом пригадалася зовсім недавня подія, він ніби знову побачив усе з надзвичайною чіткістю: хлопчик років дванадцяти, мабуть мертвий, принаймні абсолютно нерухомий, у нього воскове лице, він лежить у неприродній позі на металевому ліжку з голим матрацом, на грудях у нього велике розп'яття, кімната освітлена хитким світлом трьох свічок у мідному свічнику…
Інше видиво виникло в свідомості Сімона, таке ж чітке, але нетривале: той самий хлопчик, одягнений, мов у минулому столітті, веде сліпого, тримаючи за ліву руку. Сліпий стискає в правиці гнуте руків'я білого ціпка, яким водить по дорозі в себе під ногами. Великі темні окуляри наполовину прикривають його обличчя. На ньому куртка з білої замші із замком-блискавкою, з-під неї видно яскраво-синій светр…
Несподівана думка майнула в голові Сімона Лекера. Він підніс руку до грудей. Розп'яття з чорного дерева там не було (хоча лежав він у тому ж положенні, що й той ніби мертвий хлопчик), але він зміг переконатися, що на ньому куртка із замші й кашеміровий светр. Він пригадав, що обрав саме таке вбрання, готуючись сьогодні до тієї зустрічі, хоча й подумав тоді, що біле й синє, водночас елегантне й недбале, — не дуже-то пасує до пошуків роботи.
«А втім, ні, — подумав він. — Ідеться про зустріч не цього вечора. Сьогоднішній вечір ще не настав, а зустріч уже відбулася. Отже, це було, можливо, вчора… Із тих двох спогадів із хлопчиком другий є давнішим, бо в першому хлопчик лежить на смертному одрі… Але звідки в мене ці спогади?»
Сімон не знав, чи слід уважати це спогадами, тобто справдешніми подіями життя; чи тут ішлося про ті химерні марення, що снуються у свідомості в мить пробудження від сну і, як правило, в зворотному хронологічному порядку.
Так чи так, у часі виявилась прогалина. Навряд чи було можливим, щоб Сімон проспав тут, у такому незатишному місці, дванадцять годин… хіба що після снодійного чи сильних наркотиків…
У його враженій пам'яті невідомо звідки несподівано зринув новий образ: довгий прямий завулок, розбита бруківка, тьмяні старі ліхтарі, похилені паркани, глухі стіни й напівзруйновані покинуті будинки… І знову той самий хлопчик вискакує з котрогось будинку і, не пробігши й п'яти-шести кроків, падає в калюжу з червонуватою водою…
Сімон Лекер над силу підвівся. Відчував утому в усьому тілі, заціпеніння, голова була важка. «Треба випити кави, — подумав він, — і ковтнути таблетку аспірину». Він пригадав, що коли йшов тим проспектом, недалеко звідси, то бачив численні кафе й пивниці. Сімон обтрусив долонею свої білі штани, пом'яті й запорошені, та цього, звичайно ж, було не досить, щоб повернути їм пристойний вигляд.
Обернувшись до виходу, він побачив за кілька метрів од себе людину, яка лежала в такому ж положенні, як щойно й він. Сімон не бачив ні голови, ні грудей людини — заважала велика коробка. Він остережливо підійшов — і аж здригнувся, впізнавши Джін, — а що це вона, в тому не було жодного сумніву.
Тіло дівчини лежало поперек проходу, на ній був застебнутий на всі ґудзики плащ, темні окуляри й фетровий капелюх. Було дивно, що вони не злетіли з неї, коли вона падала, смертельно вражена в спину ударом ножа чи пострілом з пістолета. Ран на тілі не було видно, та калюжа вже загуслої крові натекла з-під спини та лівого плеча й розлилася по цементованій підлозі.
Сімон Лекер довго стояв отак, не рухаючись, нічого не розуміючи, не знаючи, що йому робити. Нарешті схилився й, переборюючи жах, торкнувся мертвої руки…
Рука виявилася не тільки твердою і холодною, але й надто негнучкою, щоб її можна було прийняти за людську, з плоті й кісток. Аби розвіяти останні сумніви, перемагаючи відразу, яка ще стримувала його, він примусив себе доторкнутися до ноги, до тулуба, до обличчя й губів…
Цілковита неприродність усього, до чого він доторкався, переконала Сімона в тому, що він і цього разу помилився, як і за кілька годин перед тим, коли вперше прийшов сюди. Перед ним знову була пластмасова лялька. Проте, темно-червона калюжа була не з пластмаси: Сімон пересвідчився в цьому, вмочивши пальці в густу й липку рідину. Та навряд чи можна було твердити, що то справжня кров.
Все це здавалося Сімонові Лекеру безглуздим; проте він підсвідомо побоювався, що неспроможний буде пояснити собі останні події і факти… Манекен лежав саме там, де стояла Джін під час їхньої короткої зустрічі напередодні; хоча Сімон чудово пам'ятав, що тоді бачив її на першому поверсі… Якщо тільки він не переплутав послідовності двох сцен — із справжньою Джін і з її манекеном.
Сімон вирішив негайно зникнути, боячись, що нові таємниці ще більш ускладнять його становище. Він і так мав над чим роздумувати довгі години. Та що більше він думав, то дужче зневірювався знайти хоч якесь пояснення.
Він зійшов сходами вниз. На першому поверсі манекен Джін стояв на своєму місці, недбало прихилений до тих самих коробок, із запханими до кишень плаща руками і усмішкою, що застигла на воскових вустах. Отже, нагорі був другий манекен, точне повторення першого. Вираз обличчя більше не нагадував тонку іронічну посмішку Джейн Франк. Сімонові було прикро, що з нього так покепкували. Він стенув плечима й рушив до засклених дверей виходу.
Та не ступив і кількох кроків, як манекен випростався й усміхнувсь вільніше. Права рука, що досі була в кишені, звелася до обличчя й повільно зняла темні окуляри… З-під
