Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці - Ален Роб-Грійє
Сам не розуміючи чому, — мабуть, задля гри, — Сімон заплющив очі під темними скельцями й рушив уперед, постукуючи перед ногами залізним наконечником ціпка. Це було для нього своєрідним відпочинком.
Поки ще тримав у пам'яті план того району, він міг іти без особливих труднощів, хоча йому довелося дедалі сповільнювати ходу. Зробивши кроків із двадцять, Сімон утратив будь-яке уявлення про навколишні перешкоди. Він остаточно розгубився й зупинивсь, та очей не розплющив. Оскільки був сліпим, жоден перехожий не штовхнув його.
— Мосьє, перевести вас на той бік?
До нього звертався хлопчик. Сімон навіть міг би приблизно визначити його вік, бо голос у малого ламався. Міг здогадатися й про зріст.
— Так, — відповів Сімон. — Переведіть, будь ласка.
Хлопчик обережно взяв його за ліву руку, але стис її міцно.
— Зачекайте трохи, — сказав він. — Зараз червоне світло, машини їдуть проспектом досить швидко.
Сімон зрозумів, що стоїть край тротуару. Отже, пройшовши всього кілька метрів, значно відхиливсь од первісного напряму. Проте, ця гра вабила його, навіть ніби гіпнотизувала; він вирішив продовжувати її доти, доки витримає.
Сімон без труднощів намацав ціпком брівку тротуару й визначив її висоту. Така безглузда впертість дивувала його самого: «В мене, мабуть, сильний едіпів комплекс», — подумав він і посміхнувся сам до себе; а тим часом хлопчик уже вів його далі, бо машини нарешті зупинилися, давши пройти пішоходам. Але посмішка швидко згасла, її витіснила думка: «Не слід сміятися, бо бути сліпим — сумно…»
Невиразний образ дівчинки в рясному білому платтячку, стягненому на талії широкою стрічкою, промерехтівши в його свідомості мить, мов розпливчастий спогад, проступив чіткіше й застиг за екраном заплющених зіниць…
Вона нерухомо стоїть на порозі кімнати. Зусібіч її огортають сутінки, в яких мало що можна побачити. З них проступають тільки біле плаття з напівпрозорої тканини, світле волосся й бліде обличчя. Дитина обома руками тримає перед собою великий трійчастий свічник із жовтої міді, начищений і лискучий; жодна свічка не горить.
Я знову й знову запитую себе, звідки в мене ці видива. Той свічник уже виникав у моїй пам'яті. Він стояв на стільці, свічки того разу горіли, освітлюючи хлопчика, що лежав на смертному одрі…
От ми й перейшли на той бік дороги, і тепер я боявся, що мій поводир покине мене. Я ще не звик до ролі сліпого, тож мені хотілося б, аби ми ще кілька хвилин пройшли разом. Щоб виграти час, я запитав:
— Як тебе звати?
— Мене звати Жан, мосьє.
— Ти живеш у цьому районі?
— Ні, мосьє, я живу в чотирнадцятій окрузі.
Проте зараз ми були на протилежному кінці Парижа. Хоча могло існувати безліч причин, що пояснили б присутність отут цього хлопчика, мене дуже дивувало, що він вештається вулицями так далеко від домівки. Я вже був ладен запитати його про це, та раптом злякався, що моя цікавість може здатися йому дивною, що він стривожиться й, може, навіть утече…
— На вулиці Верценгеторіга, — додав хлопчик, і його голос якось дивно й несподівано перескакував з високих звуків на низькі просто на середині слова.
Ім'я галльського полководця бентежило мене: мені здавалось, ніби вулиця Верценгеторіга має виходити саме на цей проспект, але я припускав, що в Парижі є ще одна вулиця з такою ж назвою. Проте неможливо, щоб двом вулицям в одному місті дали однакову назву, хіба що в історії Франції було два Верценгеторіги. Я поділився своїми сумнівами з хлопчиком.
— Та ні, — відповів він. — Жив тільки один Верценгеторіг, і в Парижі тільки одна така вулиця. Вона в чотирнадцятій окрузі.
Отже, мабуть, я щось переплутав… Ми часто буваємо впевнені в чомусь відверто хибному: досить сторонньому спогадові випадково ввійти до однорідної низки інших спогадів, досить підсвідомо поєднати в пам'яті дві частини різних низок — і в свідомості утворюються якісь химерні поєднання, що мають усі ознаки реальної дійсності…
Але я відклав на потім розв'язання цієї топографічної загадки, побоюючись, що хлопчикові набриднуть мої запитання. Він пустив мою руку, і в мене виникла підозра, що більше не хоче бути моїм поводирем. Може, батьки чекають його вдома на обід?
Оскільки він давно вже мовчав, я навіть із острахом подумав, що він покинув мене й далі доведеться йти самому, без його благодійної допомоги. Мабуть, у мене був досить розгублений вигляд, бо хлопчик сказав своїм ламким, але заспокійливим голосом:
— Схоже, ви не дуже звичні ходити самі. Хочете, я ще побуду з вами? Куди вам треба?
Запитання мене збентежило, та мій випадковий поводир не мусив помітити цього. Щоб він не здогадався, що я й сам не знаю, куди йду, я не роздумуючи впевнено відповів:
— На Північний вокзал.
— Тоді не варто було переходити. Це з протилежного боку проспекту.
Він, звичайно, мав рацію. Аби виправдатися, я сказав перше, що спадало на думку:
— Я думав, на цьому боці менше перехожих.
— Це справді так, — відповів хлопчик. — Та однаково було б одразу звернути праворуч. Ви від'їжджаєте?
— Ні, мені треба зустріти друга.
— Звідки він прибуває?
— З Амстердама.
— О котрій годині?
Я знову вплутався в зайві складнощі. Аби був хоч один потяг у другій половині дня! Хоча, малоймовірно, щоб хлопчик знав розклад прибуття потягів.
— Я не пригадую точний час, — сказав я. — Впевнений, що ще не скоро.
— Експрес із Амстердама прибуває на Північний вокзал о дванадцятій тридцять чотири, — відповів хлопчик. — Ми встигнемо, якщо підемо навпростець. Ходімо. Швидше.
