Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці - Ален Роб-Грійє

— Воно теж належить до хворої пам'яті Жана й стосується мого майбутнього?

— Звичайно, як і все, що ви тут бачите.

— Крім вас?

— Саме так. Адже Жан плутається в часі. Саме це заплутує й події.

— Ви щойно казали, ніби я прийду сюди за кілька днів. Навіщо? Що я тут робитиму?

— Ви принесете на руках непритомного маленького хлопчика. То буде ваш син.

— Жан — мій син?

— Він «буде» вашим сином, що підтверджується цією присвятою на фотографії. У вас буде також донька Марі.

— Але ж це абсурд! Я не можу стати за тиждень батьком восьмирічної дитини, яка сьогодні ще не народилася, хоча ви знаєте її вже протягом двох років!

— Ви справді мислите, як француз: у позитивістському, картезіанському дусі… Так чи так, я сказала, що ви прийдете сюди за кілька днів «уперше». А потім приходитимете часто. Можливо, навіть житимете в цьому будинку з дружиною й дітьми. Інакше навіщо тут це фото?

— Ви не француженка?

— Я була не француженка. Я була американка.

— Чим ви займалися?

— Була кіноактрисою.

— Від чого померли?

— Автомобільна аварія через несправність комп'ютера. Саме з цієї причини я тепер активістка організації, що бореться проти машин і комп'ютеризації.

— Як це «тепер»? Я думав, ви вже померли!

— Ну то й що? Ви ж теж померли! Хіба ви не помітили жалобної рамки і на своїй фотографії та гілочки свяченого самшиту, що оберігає вашу душу?

— А від чого це раптом я помер? Точніше, від чого я помру? — вигукнув у розпачі Сімон.

— Ви загинете на морі, — спокійно відказала Джін.

Це було вже занадто. Сімон зробив ще одне відчайдушне зусилля, аби вирватися з жахливого марення. Він подумав, що слід дати нервам розрядку — кричати, битися головою об стіну, щось розтрощити…

Він кинув свічника на підлогу й рішуче ступив до дівчини, яка зухвало знущалася над ним. Він обхопив її руками. Не думаючи опиратися, вона, мов білий осьминіг, огорнула його руками з чуттєвістю, на яку Сімон і не сподівався.

Як для привида, в неї була надто тепла й ніжна шкіра… Вона ступила до ліжка, звідки розбуджений шумом хлопчик, мабуть, утік. Розсипані по підлозі свічки й далі горіли, загрожуючи підпалити кімнату…

Це було останнє, що Сімон Лекер чітко побачив перед тим, як поринути у вир насолоди.

Приїхавши торік до Франції, я випадково познайомилася з хлопцем мого віку на ім'я Сімон Лекер, який просив називати його Борисом, не знаю навіть чому.

Він одразу мені сподобався. Це був досить високий на зріст хлопець, навіть зависокий як на француза, але мав химерну уяву, завдяки чому сприймав: найбуденніші події повсякденного життя як дивовижні, неймовірні й романтичні. І пригоди, що трапляються хіба тільки у фантастичних творах.

Я відразу зрозуміла, що доведеться запастись терпінням, щоб спокійно, зносити його чудернацькі вигадки, я б навіть сказала — божевільні. «Якщо я палко його не покохаю, — подумала я першого ж дня знайомства, — я не зможу довго зносити його».

Наше знайомство було дуже дивним, та водночас і цілком звичайним — познайомилися ми завдяки одному газетному оголошенню. Обоє шукали роботу — неважку тимчасову роботу, що дозволила б заробити трохи кишенькових грошей. Він, як і я, був студентом, принаймні так він казав.

Отже, в тому коротенькому оголошенні, написаному в телеграфічному стилі, з більш-менш зрозумілими скороченнями, йшлося про «мол. чол. чи мол. жін.», що могли б «догл. 2 діт. — хлопч. і дівч.»: з ними треба було сидіти вечорами, забирати зі школи, водити до зоопарку тощо. Ми обоє прийшли в призначений час. Та більш ніхто не з'явився.

Той, хто давав оголошення, мабуть, роздумав або вже знайшов потрібну людину. Й сталося так, що ми з Сімоном прийняли одне одного за особу, яка дала оголошення.

Коли нарешті зрозуміли, що це помилка, і що автор оголошення просто підклав нам свиню (або «підкинув кролика», як кажуть французи), я була дуже розчарована. Та Сімон, не знітившись, удав, ніби не помічає непорозуміння, й заходився розмовляти зі мною так, ніби я вже його працедавець.

— Ви не проти того, щоб працювати під керівництвом дівчини? — запитала я. Він відказав, що навпаки, йому буде дуже приємно.

Відповідь «буде», а не, скажімо, «було б», і це означало, що він продовжує розпочату гру. Тоді я теж увійшла в роль, бо це було весело, до того ж він одразу здався мені приємним і гарним хлопцем.

Я навіть наговорила йому, що діти, яких він доглядатиме, не зовсім звичайні: вони належать членам терористичної організації, що висаджує в повітря атомні електростанції… Я не знаю, чому саме така дурниця спала мені на думку.

Потім ми пішли до бістро на проспекті неподалік, і Сімон пригостив мене бутербродом та кавою з вершками. Я хотіла була замовити піццу, та він заходився розповідати якісь небилиці й добалакався до того, ніби в цьому кафе готують отруєну їжу для шпигунів, яких слід ліквідувати.

А що кельнер у кафе був небалакучий, набурмосений і навіть справляв лиховісне враження, то Сімон почав твердити, що це радянський агент, на якого саме працюють оті двоє дітлахів.

Нам було дуже весело. Щоб кельнер нас не почув, ми перешіптувалися, ніби змовники чи закохані. Все нас тішило. Здавалося, начебто ми перебуваємо в якомусь своєму, особливому, надприродному світі.

Кава з вершками виявилася несмачною бовтанкою, та мій