Гра в бісер - Герман Гессе
Хоч серед тих «міфічних особистостей», навколо біографій та життєвих конфліктів яких Гессе мав звичай будувати свої сюжети, не міг бути названий Йозеф Кнехт, неперевершений Магістр Гри належить до того самого ряду, що й перераховані в «Вечорі за письмовим столом» Каменцінд, Кнульп, Деміан, Сідхарта, Галлер. Хіба що він ще більше, ніж будьхто з його попередників, «символічний» — тобто не змальований, не зображений, а описаний, як у житіях святих.
Ще в «Германі Лаушері» Гессе виступав у ролі видавця; «Деміан» виданий від імені одного з двох головних героїв (причому навіть Томас Манн повірив майстерній містифікації); є свій видавець і в «Степовому вовкові». Автор «Гри в бісер» ховається за тією самою машкарою. Це давній, як світ, літературний засіб. Але він здатен виконувати й зовсім нові функції.
На відміну від «Степового вовка», видавець «Гри в бісер» — не персонаж, не якась особа, його значення негативне, і полягає воно в тому, щоб наголосити: створив це не я, а хтось інший — вигаданий, фіктивний автор, який приписує собі весь текст і відповідно стилізує його.
Хоч і обходячись без посередництва «видавця», те саме робить Томас Манн, коли в «Докторі Фаустусі» (1947) розповідає про життя композитора Леверкюна устами його приятеля Серенуса Цейтблома. Манн і сам помітив, що його твір схожий на «Гру в бісер». «Та сама ідея вигаданої біографії з властивими цій формі елементами пародії, — писав він, порівнюючи обидві книжки, — той самий зв’язок з музикою. І тут критика культури й епохи, хоч і з перевагою культурфілософського утопізму…» Проте Цейтблом був сучасником загиблого генія, долю якого він вирішив змалювати. Він не розумів його, але перебував у щоденному живому спілкуванні з ним. Анонімний касталійський історик, що через кілька сторіч досліджує обставини життя і смерті Магістра Гри, змушений задовольнятися розкиданими, скупими, не завжди певними свідченнями й документами або й спиратися на оче3видні легенди. Він працює як учений, як сумлінний і сторонній збирач фактів. І водночас признається: «…історія, хоч би як тверезо, з якою діловитою об’єктивністю вона була писана, завжди лишається поезією, а третій вимір поезії — вигадка…» В цій думці є своя правда. Але не треба забувати, що висловив її не сам Гессе, а той, кого він вигадав, і хто (якби письменник захотів цього) міг би мати безліч матеріалів про Кнехта, досконало знати його біографію. Але Гессе потрібно, щоб літописець був саме такий: не мав певності, сумнівався, чогось просто не знав. Це звичний для Гессе хід.
У «Степовому вовку», наприклад, є таке місце. Герой прочитав «Трактат», де, здавалось би, суворо і точно проаналізовано всі його вчинки і почуття. Проте, коментуючи текст, Галлер мимохідь зауважує, що написаний він «кимось стороннім, хто дивиться на мене збоку і згори, хто знав про мене більше, а проте й менше, ніж я сам». Чого знав більше, а чого менше — не сказано. Як і в «Грі в бісер» не сказано, де в Кнехтового літописця поезія, вигадка, а де факти. І це знімає будьякий натяк на категоричність, однозначність присуду, створює відчуття біполярності — світу, в якому різні значення зливаються і переходять одне в одне.
Діалектика ствердження й заперечення — домінанта Гессеписьменника, але, може, в жодній з його книжок вона не домінує так, як у цій — найостаннішій і найзначнішій.
Буржуазний світ XX сторіччя не імпонує Гессе. Він назвав його «фейлетонною добою» і в «Грі в бісер» піддав критиці, мабуть, ще глибшій і всеосяжнішій, ніж у «Степовому вовкові»: «Ті люди читали стільки статей, слухали стільки доповідей, а не мали ні часу, ні сили озброїтись проти страху, побороти в собі ляк перед смертю; вони жили наче в гарячці й не вірили в майбутнє… рівень духовних потреб і здобутків почав швидко й дуже помітно знижуватись… інтелектуалів охопила непевність і розпач… Серед загального апокаліптичного настрою декотрі займали ще й цинічну позицію: ішли танцювати й називали будьяку турботу про майбутнє старосвітською дурницею».
Як і в «Степовому вовкові», Гессе просто не міг нічого не протипоставити цьому духовному декадансові. Там були «безсмертні» — утопія непевна, надто уже умовна. А тут — традиційніша, наочніша. «Мені треба було, — писав він, — всупереч усім гримасам сучасності, показати царство духу і душі в його видимому образі, в його нездоланності; так мій твір став утопією, образ був спроектований у майбутнє, прикра сучасність вигнана в минуле, уже подолане». Утопія дістала назву Касталії.
Вона споріднена з Педагогічною Провінцією з «Вільгельма Майстера» Гете, але й неабияк відрізняється від неї. Обидві призначені для обранців, своєрідної еліти, обидві ставлять на перше місце виховання. Та якщо в Гете воно різнобічне, гармонійне, однаково спрямоване і на тіло, і на дух, то в Касталії природа майже не береться до уваги, а всі сили віддають душі.
Дехто з критиків схильний вбачати в цьому симптом занепаду ранньобуржуаного, просвітницького ідеалу. Але річ ось у чому: чи справді Касталія для Гесрб ідеал, принаймні в тому розумінні, в якому для Гете була ідеалом його Педагогічна Провінція? Почнемо з того, що при всій своїй відносній традиційності, при всій, порівняно з «безсмертними», наочності, утопія ця всетаки дивна. За словами дослідника з НДР Е. Гільшера, «для справжнього прогнозу майбутнього Гессе браку3вало як науковотехнічних, так і футурологосоціологічних передумов». Гільшер пробує оцінювати «Гру в бісер» за законами наукової фантастики. Але роман має свої закони. Майбутнє в ньому умовне не тільки в звичайному значенні цього слова: тобто як те, що ще реально не настало. Воно умовне взагалі, умовне. Так би мовити, абсолютно, бо найбільше нагадує… минуле. Яким малюють майбутнє майже всі фантасти XX сторіччя, навіть незалежно від того, чи вони творять утопії, чи антиутопії? Найхарактерніше там — шалений темп життя, колосальний розвиток техніки, всілякі машини, механізми, що або пригнічують людину, або вірно служать їй. У «Грі в бісер» люди їздять в екіпажах, а ще охочіше ходять пішки. Причому і в тих випадках, коли з одного тихого, зеленого, готичного, майже середньовічного містечка треба попасти в інше. Берольфінген, Ешгольц, Вальдцель — усі ці етапи повчальної кар’єри Магістра Кнехта, населені бравими ремісниками та їхніми рожевощокими дочками, найбільше нагадують швабську провінцію часів Кнульпа і так чи інакше змальовані з рідного для Гессе, «найкращого в світі» Кальва. Недарма винайдення самої Гри в скляні намистинки він приписав
