Гра в бісер - Герман Гессе
Таким чином, Гаррі Галлер із «Степового вовка» — герой посвоєму реальний. Принаймні не менше реальний, ніж Гессе з «Курортника». Не дуже реальне тільки багато що з того, що з ним відбувається. Та й на це можна дивитись повсякому…
Адже перед нами «життєвий шлях душі», чи, за словами Ромена Роллана, її епопея. Основний текст — це «Записки Гаррі Галлера». І на нього самого, і на світ, який він бачив, ми дивимося його очима. Спершу все буденне, все вірогідне. Небіж господині дому, що виступає в ролі «видавця записок», для того й знадобився зі своєю передмовою, щоб підтвердити: так воно, мовляв, і було, як розповідає Гаррі Галлер. Тільки ракурси ледь зміщені. На вчинках відбилась особистість, хоч вони й не здаються від цього не такими дивними, логічнішими. А далі все починає розпливатися, зсовуватися, набувати типової для Гессе двозначності.
Чи Галлер справді бачив на старому мурі світляні літери, що анонсували «магічний театр», чи це йому тільки привиділось? Чи справді розклеювач вуличних оголошень тицьнув йому в руку «Трактат про Степового вовка», чи й це витвір його уяви? Чи герой зустрів на кладовищі того самого чоловіка, і чи той випадково, чи навмисне послав його до ресторану «Чорний орел», де він познайомився з Герміною? Все невиразне й непевне; усе ймовірне і неймовірне одночасно. В тому числі й сам «магічний театр». Адже те, що Галлер там пережив, можна витлумачити і як марення курця опіуму: Пабло ж пригостив Галлера однією з своїх особливих сигареток… Автор вводить думки, уявлення, навіть образи і тут же «знімає» їх, стверджуе і тут же заперечує: Гаррі Галлер — вовк, але й людина, він ненавидить міщанство, але й потай молиться на нього; Терміна — жриця кохання, але й мудра вчителька героя, його провідниця; Пабло — руйнівник музики, але й неперевершений, натхненний віртуоз; джаз — лихо, але й чарівлива музика, що збуджує слухачів.
Усе це, на диво, не веде до релятивізму, а тільки підтверджує складність, багатозначність, барвистість єдиного буття. А те, що вимагає певної оцінки, отримує її. Наприклад, буржуазний світ, буржуазне суспільство, що перебуває в стані кризи, занепаду. При цьому Гаррі Галлер — не тільки суддя духовного занепаду, а й його витвір, його жертва. Видавець каже про його записки як про «документ епохи», трактує його «дивацтва» як «хворобу самої епохи».
Така тотальність критики значною мірою і викликала до життя (як своєрідну противагу) фантастику, навіть містику «магічного театру» та й інших відповідних епізодів роману. В цьому й полягає ще один парадокс Германа Гессе.
«Змістом і остаточною метою «Степового вовка», — пише він в одному листі, — була не критика епохи, а Моцарт і «безсмертні».» В другому листі бринить скарга на читачів, які не помітили, «що над Степовим вовком і його сповненим проблем життям здіймається інший, вищий світ, що «Трактат» і всі ті місця книжки, де заходить мова про дух, про мистецтво і про «безсмертних», протиставлять світові Степового вовка, світові страждань позитивний, ясний, понадособовий і понадчасовий світ віри і що книжка ця, хоч вона й розповідає про страждання і муки, — твір не того, хто впав у відчай, а того, хто вірить».
Це й справді так. Інакше писати Гессе не хотів, не вмів і не міг. Він казав: «Усяка справжня поезія — ствердження, її творить любов, і її основа, її джерело — вдячність життю».
Що й казати, «магічний театр» — не тільки противага буржуазній культурі, яка йде до загибелі. Він — і форма критики, вірніше, сюрреалістські ілюстрації до неї. Але саме ці сцени роману несподівано прямолінійні, настирливо алегоричні, наприклад, коли відтворюються в особах фрейдистські уявлення про всевладність сексу, про розщеплення особистості чи ті ідеї гегелівської «феноменології духу», які стосуються діалектики панування і рабства. Все тут — за термінологією самого Гессе — «література». Але тон задає не вона. Задає тон «поезія»: чари музичної гармонії, живий (не музейний) і тим самим великий Гете, незрівнянний Моцарт, справжня вищість якого навіть не в майстерності, а в «самовіддачі», в «готовності до страждань», у «байдужості до ідеалів міщан».
Світ «безсмертних» ідеальний у подвійному розумінні. Він благородний, ясний, високий; і він існує в іншому вимірі, поза буденним життям, а тому й непорушний, вічний.
Безперечно, в своїх художніх смаках Гессе досить консервативний. Але не взагалі нове, сучасне, те, що розвивається, відштовхувало Гессе. Відштовхувала його егоїстична, самознищувальна, цинічна і відчайдушна модерністська «революція», що скасовує кожну традицію тільки тому, що вона — традиція. Для Гессе це грізний симптом регресу, заглиблення в хаос, ознака духовної і соціальної недуги. Він бачив навколо себе світ, органічно ворожий культурі, мистецтву, всьому людському й людяному. То був реальний світ буржуазної прози, буржуазного відчуження, буржуазного знеособлення особи, світ, який, проте, був, здавалося, всюди і все поглинав, йому, в очах Гессе, протистояли тільки окремі острівці давньої, незруйнованої цільності. Якраз вони і були «світом духу», принаймні його опорою, його основою. І наче само собою вийшло, що все гарне, добре, надійне, значне асоціювалося з минулим — з Гете, з Моцартом, з романтиками, з Жаном Полем. Але в цьому немає наміру ідеалізувати старовину, минуле: «Завжди так було, і завжди так буде, — каже Гаррі Галлерові Терміна, — гроші і влада, ціла доба, весь світ належать сірій дрібноті, а справжнім людям не належить нічого. Нічого, крім смерті». І після здивованого запитання Галлера додає: «Ні, щось належить: вічність».
«Безсмертні» — це своєрідна утопія. Не втрачений назавжди «золотий вік», а саме утопія, що стосується і майбутнього, і навіть сучасного. Недарма Галлерові — близькому і «світові духу», і «вічності», хоч і зараженому буржуазним занепадом, — то на концерті давньої музики, то над книжкою Паскаля, а то і в обіймах коханої ввижається «божественний слід», який свідчить про невидиму присутність «безсмертних». Серед боягузливих міщан, грошових мішків і генералів, що моляться на нову війну, вони здатні жити тільки як мрія, як фантазія, як гостре й різке зміщення реальності.
Прикметно те, що протягом свого неоднозначного творчого шляху Гессе двічі ставав майже Ідолом збунтованої молоді. Першого разу ненадовго, коли під псевдонімом «Еміль Сінклер» видав «Деміана» — роман
