Прокляте небо - Наталія Довгопол

Кальопа взяла дівчину під руку й допомогла підвестися. Євка тихо зойкнула. Ледь ступаючи на розпухлу ногу, юнка попрямувала за тіткою. Що ж, нехай так – спершу вона розбереться з тілом, а потім спробує привести до ладу голову.

Та це було зробити нелегко. Нога боліла після кожного доторку. У покоях Веселини за запнутими фіранками вже стояла миска з теплою водою, лежали чисті рушники й старий рантух. Кальопа зняла з Євки черевика, обмила ногу й поклала собі на прикриті фартухом коліна. Зціпивши зуби, юнка терпіла, щоб не закричати від болю.

– Що ж ти ще вчора не прийшла, солом’яна голово! Треба вправити кістку й міцно перев’язати. А поки допоможи мені.

Кальопа заходилася рвати рантух на довгі вузькі шматки. Євка потягнулася за рядниною, аж раптом зачепила сушені маківки, підвішені хрест навхрест до стіни. Вони з тріскотом упали на долівку.

– Яка я незграба! Зі мною завжди так! Невже це правда, що наша доля вирішена ще до нашого народження? Тоді мені вічно все розбивати й розливати…

– Не відаю, дівча, ой не відаю… – похитала головою Кальопа, підіймаючи з долівки маківки й неспішно кладучи їх на стіл.

Вона не сварилася. Здавалося, їй не було діла до тих опалих маківок. Її погляд полинув кудись у далечінь, і вона сказала:

– Люди кажуть, що у вдови плакана доля. Але я знаю – не така вона вже й плакана, як у деяких білоголових[7]. Знаєш, моя мамка, як заміж мене видавала, казала: «Гірка редька, та їдять; погано замужем, та йдуть». А я була менша від тебе, ледь минуло дванадцять літ. Жениха мені знайшли – поважного діда. Сім’я ж моя зовсім жебрацька була, а я гарненька: то вони думали, чи продати котрим багачам у найми, чи заміж мене видати за вдівця при грошах. Та хто зна’, може, якби не видали, то спухла б з голоду і я, і три мої не такі гарненькі сестриці. Найменша ще пішки під стіл ходила…

Євка забула про біль і про панів. Їй лише зробилося страшенно жаль маленьку Кальопу. Вона уявила рожевощоку дванадцятирічну дівчинку з великими ясними очима, худу від недоїдання, босу на першому снігу та в одній тоненькій хусточці поверх пухнастих заплетених кіс.

– Не хочу казати, як я з тим дідом жила, – продовжувала Кальопа, обережно масуючи Євчину ногу, – і як він мене, дитину, мучив. Нехай тепер собі в труні перевертається, скоріш би Судний день, то я би архангелам все про його гріхи розказала.

Її очі мов затягнулися пеленою. Великі груди важко здіймалися й опускалися під сорочкою, а повні губи ледь дрижали.

– Три літа так тягнулося, але старі кості не вічні. Відправив дяк по ньому панахиду, а я лишилася на господарстві, як панночка. Але тут мамка згадала, що в неї є дочка. Корів позабирала, курей, качок. Ніби це вона з дідом відмучилася.

Євка співчутливо зітхнула та не помітила, як Кальопа різко потягнула ступню, вправляючи на місце кісточку.

Дівчина йойкнула, але тітка, ніби нічого не сталося, продовжувала:

– Я знала, що не така, як усі. Як треба їй худоба чи збіжжя п’ять мішків – то хай забирає! Я не трималася нічого. Сама ходила до хрещеної – знаної на все село ворожки (вона така добра жінка була, що в неї півсела хрещеників) і вчила про всілякі трави та варіння. У свої шістнадцять я вже вилікувала панового коня, а потім і самого пана.

– Пана… Вітовського?

– Так, нашого пана Вітовського. Він до своєї коханки часто приїздив, аж якось його кінь спіткнувся просто біля мого двору.

– Ти..? – раптом запнулась Євка.

– Я зробила все, щоб вирватися з того села й втекти подалі від моєї матінки.

Нерозуміючим поглядом Євка дивилися на Кальопу, але та, нітрохи не знітившись продовжувала:

– Коли твоя хрещена відьма, то й ти чогось та навчишся. Пан Вітовський заплатив немало грошей, щоб викупити мене в мого пана, звів мені хату край села, і я нарешті відчула себе господинею. І своєї хати, і своєї долі.

Кальопа закінчила перев’язувати ногу, легенько плескаючи Євку по коліну.

– Вставай, мала. Але ходи обережно, під ноги дивлячись.

– Тітко, а чого ти так заміж і не вийшла. Ти… пана досі любиш?

– От, придумала! – закотила очі та. – Та з чого ти взяла, що я його взагалі любила? І навіщо мені йти заміж? Щоб чоловік здіймав на мене руку й дорікав, що піч йому мало протопила? Оце вже ні. Я сама собі господиня. Нехай люди й не кличуть удову на весілля та хрестини – що мені до них? Я і в шинку добре погуляю, як схочу. Нехай ремствують на те, що я бездітна, пуста. Вони хочуть зробити мене такою, як самі, але добре знають, що я краще помру, ніж разом із ними знову впряжуся в це ярмо.

Тепер Євка дивилася на Кальопу, ніби вперше бачила. Вона з дитинства знала цю красиву жінку з гордою поставою та норовом, яку просили заспівати на свято чи підлікувати якусь хворобу. Здавалося, усі в селі її любили та одночасно остерігалися. Дівчата просилися проводити в її хаті вечорниці, молоді чоловіки радо носили їй сіно на горище й допомагали перекривати стріху. То он як ціна була за це все заплачена…

– Чого я тобі це все розказала? – вивела Євку з задуми Кальопа, поправляючи комір її сорочки. – Ти мене запитала про долю… Хочеш, розкажу дещо й про твою? Не вір людям, що говорять, ніби ти слабка здоров’ям, ніби ти недолуга й доля в тебе проклята. Ти живучіша за нас усіх!

Кальопа дивилася на неї, куйовдячи чорні кучері, що вибилися з Євчиних кісок. Скільки сили було в цій жінці, скільки нерозданої ніжності та скільки рішучості! Євці зробилося моторошно. Вона воліла б не чути того, що їй скаже тітка. Руками вона вже вхопилася за клямку, щомиті готова вийти з цього в’язкого сну, повертаючись у свій знайомий світ. Але Кальопа продовжувала.

– Коли ти була малою, ти багато плакала. Тож Стешка, твоя дурна мати, вирішила, що тебе підмінив нечистий. Вона клала на тебе на гній і сікла березовим прутом.

У Євки перехопило дихання. Вона чула про таке, але навіть помислити не могла, що її рідна мати могла вчинити з нею подібне.

– Не знаю, як те кволе немовля й вижило, але після того ти більше не плакала. Мабуть, сліз більше не зосталося. Люди сказали, що відьма назад дитину віддала. А я скажу, що