Прокляте небо - Наталія Довгопол

– Ще не час робити перерву, – вивів Євку із задуми пан Орест. – Став сюди їжу та піди присядь на лаву. Земля сира після вчорашнього дощу.

– Сісти на лаву? Це було більше, ніж Євка могла сподіватися від пана вчителя! Невже він хоче, щоб вона була поруч?

– Та не в альтанку, дурненька, – схопив її за плече вчитель. – Іди он туди присядь! – указав на лаву, що стояла далеко осторонь між кущами троянд. – Як щось треба буде – ми покличемо.

Щось боляче кольнуло в серці. Зробилося соромно. Звісно, як вона лише могла подумати, помріяти про те, щоб сидіти в альтанці з паничами й писати крейдою й чорнилами…

Із тієї лави було чути через слово і майже не видно обличчя пана Ореста. Але Євка ловила кожен звук і порух, ділила та множила разом із паненятами, що ліниво й повільно відповідали, зовсім не цікавлячись тією математикою.

Особливо відстороненим був Амір. Підставивши обличчя сонцю й відкинувши назад довге смоляне волосся, він відповідав мляво, ніби був не тут, а в якомусь своєму світі. Євка мимоволі почала роздивлятися тонкі, такі не схожі на батькові його риси обличчя. Амір відчув на собі її погляд і повернув голову. Євка вдала, що дивиться поверх крон, аж раптом знітилася.

«Боже, він уб’є мене, як дізнається. Або княгиня вб’є мене раніше».

Та того вечора Євку до пані Серафими не пустили. Її покоївка сповістила, що пані нездужає та не велить нікого приймати. Гора з пліч звалилася й дихати нарешті зробилося легше. Вона вижила в палаці ще один день. А кожен день в палаці тепер скидався на подвиг.

Додому Євка йшла в супроводі своїх добрих друзів – жаб і цвіркунів. І одні й другі заходилися співом, зливаючись у різноголосому хорі. Євка уявляла, що вони співають про ніч, яка так несподівано рано спустилася з неба, про рясну росу на траві й прохолоду. Сьогодні знову в селі вулиця, тож Євка, не слухаючись матері, знову пішла лісом – якнайдалі від настирних хлопаків. Вона була така виснажена, що хотілося лягти й заснути без сновидінь, щоб зранку прокинутися вільною від наказу княгині і щоб ніколи не ставати докажчицею. І нехай Амір і видається їй дивним і навіть жорстким, вона сама не зобов’язана ставати такою ж…

Раптом у листі щось зашаруділо. Євка вчасно відсахнулася, бо за мить із куща вистрибнув сам Амір Антоній Вітовський, тримаючи за вуха спійманого в тенета зайця.

У темряві його очі блиснули двома жевріючими вуглинами. Було в них щось дике, звірине, від чого хотілося тікати не розбираючи дороги. Євка оступилася й упала з голосним оханням. Відбігши вбік, Амір озирнувся, постояв хвильку, вдивляючись у ліс, і зник у гущавині.

Запала тиша. Спершись на дрючок, Євка поволі підвелася. Підвернута нога боліла, але сяк-так іти можна було.

– Що за напасть! Про вовка промовка! – лютуючи, викрикнула вона в сутінкове небо. – Налякав до півсмерті, штовхнув – і хоч би що! Будуть, будуть з тебе пани, як так по-панськи поводишся…

Кущі знову зашаруділи. Десь неподалік із дерева здійнялася зграя ворон.

Коли наступного ранку, кульгаючи, Євка виносила паничам письмове приладдя, вона заклякла на виході з палацу. Пан Вітовський несподівано повернувся додому, і зараз він вишикував всіх своїх дітей на галявині перед квітником, наказуючи Амірові вийти наперед.

– Скажи-но, Аміре, голубе… Хіба я тебе сюди, до себе додому, привіз, наче рідного сина, для того, щоб ти поводився, мов татарин з-під Чортомлику?

Скуйовджене волосся спадало на очі, затулячи погляд зацькованого звіра. Новесенький жупан із червоного сукна здавався знятим із чужого плеча, смішно й недоречно накинутим на напівдикого татарського кочівника.

– Учитель каже, що ти відстаєш з усіх предметів. Але замість того, щоб старанно вчитися, як твої брати й сестра, ти бігаєш ночами по лісах?

Навіть здалеку Євка могла побачити, як міцно Амір стиснув і без того тонкі губи, як затрусилися його плечі. Він не каявся й не виправдовувався. Він мовчав.

– Я кого питаю?! – раптом підвищив голос батько. – Де ти був учора після заходу сонця?

– Зі мною, пане.

Відпустивши двері палацу, за якими вона весь цей час ховалася, Євка вийшла наперед. Її немов пойняло вогнем, але дівчина продовжила ступати, шкутильгаючи, аж доки не опинилася біля пана та його дітей.

– Що це за кривенька качечка, яка сміє тут крякати?! – обличчя пана розчервонілося, і здавалося, що його пишні вуса підстрибнули вгору, а живіт під шовковим жупаном роздувся й от-от лусне від люті.

– Я полоскала ряднини на ставку і…

– І..?!

Пан Антанас проймав її поглядом, а всі інші завмерли з відкритими ротами, чекаючи розв’язки цієї несподіваної драми. Завмер і Амір, примружуючи очі.

Євка й сама не розуміла, що робить, але раптом їй зробилося так шкода молодого панича. Його зачинили в цій золотій клітці, і немає зовсім нікого, хто б заступився за нього… Швидко метикуючи, Євка підбирала слова.

– А-амір прийшов до мене, – заїкаючись почала вона, – щоб я допомогла йому з арифметикою…

– Ти?! – тепер пан сміявся. Голосно заливався сміхом, підтримуючи руками живіт.

– Святий Юрій, це вже навіть весело! Що ви вивчаєте зараз, пане вчителю?

– Множення, ясновельможний, – вклонився Орест, із острахом поглядаючи на почервонілу Євку.

– Множення? Чудово! От ми й перевіримо твої визначні знання в арифметиці, дівко, і чим ти там могла допомагати моєму синові! Скільки буде сім на вісім?

– Пʼятдесят шість, – не замислюючись, випалила Євка.

– А дванадцять на три?

– Тридцять шість.

– Сто двадцять три на дванадцять!

Нарешті Євка замислилася, напружено підраховуючи. Пан хмикнув, збираючись було щось сказати, але дівчина випередила його.

– Одна тисяча чотириста сімдесят шість.

Тишу можна було різати ножем. Помітно було, як і пан, і учитель підраховують у голові. Далі учитель взяв із рук Євки дерев’яну дощечку й вивів крейдою цифри у стовпчик.

1476…

– Це якийсь жарт? – раптом спохмурнів пан Вітовський, озираючись на здивовані обличчя вчителя та його дітей. – Як таке може бути, що..?

Учитель відкашлявся. Він теж трохи зблід.

– Ясновельможний, – повагом проказав він, щось уважно обдумуючи.

Євка помітила, як у нього затрусилися руки.

– Ця дитина… Я маю ще перевірити, але схоже… Схоже, що вона має надзвичайний талант в арифметиці.

– Вона порушила мій наказ триматися якнайдалі від паничів! Вона посміла тявкнути, коли її не питали!..

– Милостивий пане, я розумію твій гнів, – схилив голову Орест. – Але якщо вона так