Прокляте небо - Наталія Довгопол

– Чому в тебе таке дивне ім’я? – нарешті наважилася запитати Євка, затягуючи пояс. – Ні в кого в селі такого немає, усі кажуть, що воно незвичайне.

– Дяк був напідпитку, коли хрестив мене, – відказала молодиця, ніби відмахуючись. – Та ще й мама якусь копійку недоплатила, то він тицьнув пальцем у календар і знайшов це ім’я – Калліопа. Знала б ти, як я не любила це ймення в дитинстві! А потім один мандрівний студент розповів мені, що була така свята мучениця. Вона була дуже доброю та дуже красивою.

– Як ти? – підморгнула Євка, силкуючись посміхнутися.

– Та де, Дунько! Гарнішою! А ще свята Калліопа сповідувала нашу віру. Тож вороги церкви християнської знайшли її та побили, відрізали їй груди, але Янгол Божий зцілив її.

– А потім?

– Потім її знову мучили: підпалювали смолоскипами, сипали сіль на рани, терли їх щіткою і, зрештою, відрубали голову.

– Ого, то мені пощастило, що були лише канчуки…

– Ну і, зрештою, вона стала грецькою святою. Навіть не знаю, де той дяк її ймення вичитав. Та все життя мене називають просто Кальопою.

Живі сірі очі Кальопи, обрамлені пучком довжелезних чорних вій, на мить спохмурніли, але Євка вивела її з задуми:

– А знаєш, як мене називають у палаці?

– Та як же?

– Євкою.

– Гарно. Я тебе теж так називатиму, хочеш?

– Хочу.

Рожевий світанок перетворювався на ранок. Щебетали птахи, радіючи новому дню. Євка не чула того щебетання. Перед нею простягалася довга вулиця, яка вела до палацу, і вона повільно пленталася нею, спираючись на палицю й сподіваючись нікого не зустріти дорогою. Але, як на біду, назустріч ішов старий бондар Василь, а за ним дві материні подруги. Найгірше, що в кінці шляху вів свого коня Іван.

Дівчина втягнула голову в плечі, намагаючись здатися непомітною, але перехожі зупинялися перед нею, самі опускали очі й низько кланялися. Навіть Іван, проходячи мимо, тихенько сказав:

– Доброго ранку, чорнява.

Євка відповіла коротким кивком. Це було дивно й незвично.

Не зводячи голови, дівчина попрямувала далі, стиснувши зуби від болю й не звертаючи більше уваги на перехожих, доки не увійшла у ворота панської садиби.

Палац прокидався. Відчиняючи віконниці й заколюючи важкі оксамитові фіранки, щоб впустити світло в покої Марти, Євка спостерігала, як прокидається і її панночка, зніжена, вередлива дитина. Чому Марта заступилася за неї? Якби не вона, не служити б Євці більше в цьому розкішному маєтку та не бачити більше пана учителя, нехай відтепер і крадькома. Уперше вона відчула вдячність до своєї господині.

– Вітаю тебе, панночко. Уже час вбиратися до сніданку, – лагідно проказала Євка.

Марта манірно потягнулася в ліжку й перевернулася на бік, підклавши руку під голову й змірюючи Євку хитрим поглядом.

– Думала, ти й не підведешся після такого. Напевно, пахолок тебе пошкодував сильно бити. Наступного разу я попіклуюся про те, щоб били в повну руку.

Куди й поділася вся ніжність, яку мить тому Євка тримала для панночки. Дівчині захотілося вхопити зі столу глечик із квітами й щосили жбурнути його просто в обличчя своєї господині. Але вона стрималася. Натомість лише сказала:

– Чому панночка за мене заступилася вчора?

– Заступилася? Хіба? Я просто попросила лишити тебе собі. Бо ти норовлива конячка, а норовливих цікавіше приборкувати. Нехай хлопці приборкують кобил, а я приборкуватиму служниць. Далебі, тепер ти будеш сумирніша та слухняніша. Вважай, що це було лиш попередження.

Євка заплющила очі й дорахувала до десяти, щоб заспокоїтися. Так радив хлопцям пан учитель, щоб ті вчилися стримувати свій гнів.

Марта пішла на сніданок, лишаючи Євці завдання – закінчити вишивку, котру дала їй мати. Це була скатертина із такого тонкого полотна, що Євці лячно було його навіть торкатися. По ній золотими нитками стелилися фантастичні жар-птиці й квітчасті візерунки.

Сидячи в передпокоях у Марти, Євка дивилася на вишивку, ледь не плачучи.

– Я ж казала панночці, що вишиваю геть погано… – прошепотіла сама до себе вона. – Як не вишиватиму, то отримаю на горіхи, але як вишиватиму, то мене зовсім за таку роботу вб’ють…

Знадвору долинули веселі крики. Це панські діти пішли на заняття. Сьогодні вони мали розпочати з арифметики, яка так подобалася Євці. Певно, там зараз сперечаються Ілля з Аміром, міряючись силами на кулаках чи дерев’яних шаблях, Марта знову взяла своїх ляльок, а Ярема вираховує на пальцях, що не встиг зробити вчора самостійно. Там і пан учитель – стоїть і спостерігає за всім своїм доброзичливим поглядом, готовий щомиті заступитися за слабших й осмикнути надто гонорових.

Так замріявшись, Євка підперла спиною стіну й зовсім забула про вишивку.

– Слава Ісусу Христу, – пролунав над вухом юнацький голос.

Євка стрепенулася, щоб скочити з місця, але Ілля поклав руку на її плече.

Знітившись, дівчина лише коротко кивнула, відповідаючи на привітання.

– Мені заборонили бачитися з паничами.

– Але паничам не заборонили бачитися з тобою.

Ілля посміхався, а в його очах грали бісики. Якби не підлий прищ, що саме вискочив у панича на носі, круглощокий русявий юнак міг би здатися Євці красивим. Але й без чиряка вона не змогла б ним милуватися – ще надто добре дівчина пам’ятала недавню образу з розкиданими пиріжками.

Євка насторожилася, обережно відкладаючи вишивку.

– Виявляється, ти відважна, Євдокіє, – сів на крісло навпроти дівчини юнак. – Ярема розповів нам, як все було. Ти повелася нерозумно, але гідно. По-лицарськи. Тож я приніс тобі винагороду. Ось, тримай!

Ілля розгорнув серветку, у яку були загорнені маленькі коричневі грудочки.

– Їла колись марципани? – загадково примружив очі він. – Ну ж, не бійся, бери все. Але гарненько сховай, бо якщо тебе піймають, то подумають, що вкрала.

Євка відсахнула протягнуту було руку. Дуже хотілося їсти. Ба, більше, цікаво було, що то за звір такий – панські марципани, про які стільки чула. Але вони що, усі сьогодні з неї глузуватимуть?

– Дякую паничу, якось обійдуся без марципанів, – буркнула дівчина, вдаючи, що повертається до вишивки.

Ілля засміявся. На його щоках з’явилися привабливі ямочки.

– То ти не лише відважна. Ти ще й мудра! Ану ж, лисичко-сестричко, відкривай рот!

– Що?

– Відкривай, не бійся. Я не кривдити тебе прийшов.

Ілля справді звертався зовсім по-приятельськи, і Євка, переможена своєю дитячою цікавістю, відкрила рот.

Взявши коричневу грудку двома довгими пальцями, Ілля обережно поклав її до рота Євці. Задоволена посмішка не сходила з його обличчя, нібито це йому принесли солодкий марципан.

Повільно смакуючи, Євка прожувала частування та скривилася.

– То це