Прокляте небо - Наталія Довгопол

– Можеш іти, – махнув на неї рукою пан господар. – Господи Ісусе, благослови нашу їжу…

Євка з полегшенням лишила світлицю. Їй треба було начистити черевики панночки, підготувати альтанку до уроків і встигнути проковтнути свій небагатий сніданок із хліба з молоком. А потім, на заняттях із латини, яка ніяк не втовкмачувалася дівчині в голову, Євка сподівалася нарешті перевести подих і подумати над усім, що сталося вранці.

Вийшовши надвір і, за звичкою, лігши просто на траву, розсіяним поглядом, мов причинна, Євка спостерігала за білими хмаринками, що пропливали над верхівкою розлогої липи, і розмірковувала. Зрозуміло, чому Марта знущається з неї – для панночки це вже стало звичним, але Євка ніяк не могла взяти до тями, навіщо було так поводитися Іллі. Спершу він її захищає, потім принижує. Ще й перед самим паном! А ще той хлопчик-мисливець… Як вона могла нагрубити йому вчора! Але ж звідки їй було знати, що він теж панич!

За такими думками Євка й незчулася, як із дому вийшов пан учитель зі своїми вихованцями. Юнка стрепенулася, зводячись на ноги й похапцем поправляючи хустку, що з’їхала на потилицю. Вона опустила голову, вітаючи мовчазну процесію, яка виходила з дверей палацу, і готуючись до чергової наруги від Іллі чи панночки. Але паненятам тепер було не до неї. Нині в житті дітей з’явився новий брат.

Іллі ледь сповнилося три роки, коли він уперше побачив Аміра. Той довгоочікуваний ранок, коли батько нарешті повернувся зі свого довгого кримського походу, навік закарбувався в дитячій пам’яті. Побачивши тата – такого великого й рідного, у розкішній хутряній шапці й оксамитовій делії, Ілля хотів вирвати свою руку з материної та щодуху побігти в обійми. Але мама стримала його порух, а за мить і сам Ілля більше не міг ступити ні кроку: у відритому ридвані сиділа красива татарка, тримаючи на руках запеленане немовля.

– Знайомся, Еліаше, це твій брат. Звати його Амір Антоній Вітовський.

Той найперший спогад дитинства, такий далекий, але такий болючий, повертався до Іллі щоразу, коли мама брала його за руку й дивилася своїми сумними, глибокими очима. Як же матір пробачила батьку коханку? Як смів він привезти із собою татарську бранку та поселити її в сусідньому селі наложницею, удаючи, що ніхто про це не здогадується?

Батько примушував зустрічатися з Аміром, брататися, нібито вони й справді були рідними, тренуватися разом у бою на шаблях та в стрільбі. А тепер тато вирішив узяти до себе цього позашлюбного сина… Сама лиш думка про це примушувала Іллю скреготіти зубами й щосили зчеплювати кулаки.

А тепер ще й доводилося йти на уроки разом із цим виродком, їсти з ним за одним столом і спати в сусідніх покоях. От би прибити його ненароком…

Ілля першим вийшов з палацу й попрямував до альтанки. Він відчував на собі застережливий погляд учителя й намагався жодним чином не виказати свого роздратування. Він же уроджений шляхтич, не абихто, татарське поріддя…

– Аміре, а розкажи нам, які науки знаєш… – запитав пан Орест, коли діти підходили до їхньої оточеної липами галявини.

Ілля вже не міг стримався.

– Та він же дикун! – презирливо надуваючи товсті губи й задираючи вгору ніс, вигукнув він. – Дикуни не те що читати – вони й розмовляти гаразд не навчилися!

Амір змовчав, лише його розкосі очі звузилися ще більше. Він нагнувся було, щоб поправити сап’янець, але натомість, набравши повну пригоршню піску й стрімко крутнувшись, сипнув тим дріб’язком Іллі просто в обличчя.

– А-а-а, бісове байстрюча!

Але Амір уже скористався його сум’яттям і за лічені секунди повалив свого старшого та дужчого брата на землю. Лівою рукою він придавив горло, а правицю, стиснуту в кулакові, заніс високо, готуючи до удару.

– Припиніть! – гримнув учитель, і Амір послабив хватку.

Цього вистачило, щоб Ілля встиг випручатися й звестися на ноги, із силою відкидаючи брата просто на кущ шипшини.

– Досить!

Учитель став між ними, широко розводячи руки, позираючи на задирак з висоти свого зросту, готовий щомиті взяти одного з них за комір, мов шкодливе кошеня.

– Може, ви забули, але ви в мене на уроці. Як закінчаться заняття, то можете хоч повбивати один одного, але зараз поводьтеся так, як і належить синам поважного шляхтича.

Хлопці сіли на різних кінцях альтанки, час від часу хижо перезираючись.

– Коли знову захочеш здійняти на мене руку, то пам’ятай, що я перший син, а ти байстрюк, – шепнув Ілля, коли їх відпустили на перерву, а Євка простягнула миску пиріжків з грибами.

Амір тільки гмикнув у відповідь.

– Коли ти знову захочеш розлютити мене, то пам’ятай, що у мене є це, – Амір показав на татарський ніж, що висів на поясі в коштовно інкрустованих піхвах. – Гострій сталі байдуже, чий ти син і якого кольору в тебе кров.

Біля церкви було людно. Пахло свіжим гречаним медом і яблуками. У кожному дворі Вітовського росло по кільканадцять розлогих яблунь, тож сьогодні, на другого Спаса, люди несли свій червонобокий урожай, щоб зробити «свячене». Кошики, наповнені фруктами, горнятками з медом, сухими маківками та колосками, вишикувалися двома стрункими рядочками на споришеві перед старенькою дерев’яною церквою. Піп уже скінчив вранішню службу, але святити врожай не поспішав – чекав, доки пан із його сім’єю повагом вийде з церкви та сяде на своє чільне місце за завчасу приготованим йому дерев’яним столом із узваром, пирогами та горілкою.

Сьогодні був особливий день – не просто празник, а храмове свято. Церква, за легендою, побудована ще чотири століття тому славетними вітськими боярами, які звели тут Змієві вали та захищали Київ від орди, називалася Преображення Господнього. По-простому – Яблучного Спаса. Тож для села Вітовського сьогодні було храмове свято. Хто мав тут родичів – із Боярки, Будаївки, Віти та Василькова – усі поз’їжджалися святити та їсти свячене.

Усі Євчині родичі теж з’їхалися докупи – і сестра Хведора з іншого села приїхала, і двоє тіток, і старий дядько Василь, що ледь перебирав ногами. «Дунько, ану живо заплети мене! Щось стрічка розв’язалася!», «Чорнява, що ти одних червивих яблук набрала? Хіба очей не маєш?», «Гей, бісове поріддя, чого ти плентаєшся позаду? Якби я була на місці панночки, то давно вже тебе вигнала!» І так із самого ранку. Якби комусь із родини хотілось покричати чи вилити злість – Євдокія була тут як уродилася.