Прокляте небо - Наталія Довгопол

Панич не спішився, але й із місця не рушив, притримуючи свого жеребця. Він мовчки спостерігав, як Євка витирає з очей бруд і спльовує просто Івану під ноги. Лише коли вона, ледь перебираючи ногами, попленталася додому, він повільно пустив коня за нею.

Так і йшли, аж до повороту до Євчиної хати – вона попереду, а він верхи позаду. Там, на розі, дівчина повернулася до Іллі й тихо сказала, уперше зазирнувши йому в вічі:

– Далі не треба. Я сама.

Ілля кивнув, не зводячи погляду з Євки. Його обличчя так і лишалося незворушним, тож неможливо було збагнути, про що він думає.

– Може, подякуєш? – нарешті сказав він, розвертаючи коня.

– Я… – знітилася Євка, опускаючи очі та не знаючи, про яку саме вдячність ідеться.

Чи має вона тепер відплатити тим, чим зазвичай розплачуються жінки? Вона потопталася на місці й несміло запитала:

– Як ти хочеш, щоб я тобі віддячила, паничу?

– Пф, – пирхнув він, раптом усміхаючись. – Можеш по-польськи, можеш на латині. Здається, сказати «дякую» зовсім не важко.

– Д-дякую, – коротко відповіла дівчина, кланяючись, але всміхнутися у відповідь так і не змогла.

Їй було соромно. І за свої ниці думки щодо Іллі, і за те, що він бачив її принижену. Але хіба не щодня панич спостерігає, як панночка знущається над нею? Яка тоді вже різниця?

До ранку одяг не висох, і Євка дістала зі скрині свою стару сорочку, плахту та свитку. Аж чує, як матір її знову проклинає.

– Гляди, що через тебе накоїли! – вона вхопила Євку за шию й поволокла до вікна.

Хатні віконниці були обмащені кізяками, а на білій стіні хати вимальовувався величезний прутень.

– Бісова дівка! Чого в тебе все, не як у людей? Бач, не схотілось їй на забаву йти! То хлопці самі прийшли й кізяками нам хату обмастили! Оце доки сором цей не змиєш, на службу свою не підеш!

– Але мамо! Мене панночка висіче, якщо спізнюся!

– Я сама тебе висічу, якщо зараз же це все не позмиваєш!

Сестри й братова загиготіли. Євці ж здалося, що світ перевернувся з ніг на голову, і вона вже не знала, хто в ньому свій, а хто чужий.

Євка взяла цебро й заходилася обмивати кізяки. Ніхто їй не допоміг, навіть Оленка, що без діла стояла на перелазі й перебирала свою довгу косу.

У палац Євка спізнилася, але панночка ще спала. Веселина лише відкрила рота, щоб насварити, але, побачивши тоскне обличчя Євки та її стару одежину, тільки мовчки відвела дівчину на кухню й насипала тарілку затірки зі шкварками.

– Сядь і поїж, – наказала вона. – Зараз знайду тобі щось перевдягнутися зі свого. Соромно…

– Це не мені має бути соромно! – не витримала Євка, гепаючись на лаву. – Хіба Господь не заповідав любити ближнього свого? Чому всі навколо ображають мене й думають, що це я вічно маю вибачатися, червоніти й дякувати? Я що, народилася під такою планетою нещасливою?

Веселина зупинилася на півкроці.

– Так, дитя, – суворо наказала вона. – Зараз ти спокійно поїси, я сама підніму панночку. А потім ми разом підемо до мене, знайдемо тобі якусь пристойну ганчірку одягти, і ти мені все розкажеш.

Кімната Веселини була зовсім маленькою, але затишною. На підвіконні стояв букет польових квітів, а покривала й подушки рясніли вишивкою.

– О, якби я так вишивати вміла, то, може, мене мамка любила б, – мрійливо сказала Євка, із захопленням розглядаючи узори.

– Якби ти була моєю дитиною, – відповіла Веселина, навіть не глянувши на Євку, – то мені було б байдуже, чи здібна ти до вишивки, чи ні.

– Справді? – здивовано підвела на неї очі та. – Але всі навколо твердять, що я ні на що не здатна.

Веселина зітхнула. Вона сіла на ліжко й втомлено втерла кінчиком хустки лоб.

– Усі ми люди, усі здатні ламатися. І завжди є хтось, хто хоче випробувати нас на міцність. Отут, усередині нас, є кілочок – у когось він зроблений із глини, а в когось, як у тебе й у мене, – зі сталі. Але мій уже давно заіржавів…

Євка з подивом дивилася на цю кістляву й зморщену літами жінку, що завжди тримала спину прямо, ніби всередині неї й справді був стрижень. Ніби вона була створена для трону, а не для буденної метушні.

– Під час хрещення мені дали ім’я Василина. Та через мою радісну вдачу всі почали називати мене Веселиною, – раптом почала розповідати жінка.

Євка завмерла, навіть дихати перестала.

– Родом я з Литви, і потрапила на службу до батька нашого пана Вітовського. Він взяв мене як покоївку, а зрештою – і як коханку. Я була гарною – стрункою, із густою брунатною косою, високими ниточками брів… Та кохання швидко минуло, а я так і лишилася прислужувати в його сім’ї, виховуючи його дітей, а потім і онуків. Із того часу я більше не сміюся.

Жінка дістала якусь одежу, простягаючи Євці.

– Усе на тебе буде великувате, але ми трохи підшиємо й на сьогодні згодиться. А ось цю квітчасту хустку можеш лишити собі – мій тобі подарунок. Щоб ти не казала, що всі люди навколо злі.

Євка не могла вимовити й слова. Їй здалося, що вона відчуває біль Веселини десь там, усередині себе. Їй завжди важко давалися слова подяки – у їхній родини дякувати не було заведено. Тож вона просто підійшла до старенької й поцілувала її сухі, розперезані зморшками руки.

Того дня Євку відпустили раніше. Вона здогадувалася, що про це подбала Веселина. Була субота, тож замість уроків панські діти могли взятися за свої справи, і Марта весь день провела з матір’ю, ляльками й шитвом, тоді як брати з учителем поїхали верхи кудись у Боярку. Євка тішилась, що вдалося уникнути зустрічі з Іллею, бо почувалася б не зручно. Так само як вона не вміла бути вдячною, Євка не любила бути зобов’язаною.

Попрощавшись із челяддю, дівчина знову пішла лісом, через балку. Тут, серед хащів і лапатої папороті, вона почувалася щасливою. На пагорбі над річкою росла велика верба, уся покручена та вивернута з корінням. Таке дерево односельці називали кракотою або виворотнем. Казали, що під ним жив сам чорт. І хоч Євка чорта боялася, але дерево було таким розлогим і зручним, що гріх було не залізти. До того ж згори світ завжди здавався інакшим.

Дівчина довго сиділа, милуючись рівним плесом і призахідними променями, що вигравали