Прокляте небо - Наталія Довгопол
Не встигли посвятити збіжжя, як де не взялися скрипки й басолі. Під гучну музику хлопці повели дівчат у танок. Євка ж поспішила сховатися в віддалений куток галявини, щоб не потрапити більше нікому на очі. Тут, на колоді під розлогим кущем горобини, уже сиділа тітка Кальопа, молода вдовиця, місцева знахарка, оточена старшими бабами.
– Заспівай нам своєї, тужливої, – улесливо звернулася до тітки баба Федора, якій було вже більше ста літ.
– Та якось не гоже на празник тужливе співати, – почала було Кальопа, примружуючись, ніби від яскравого сонця.
Усі знали, що то сказано було лише для «так годиться» і що її треба тричі просити. І не тому, що тітка Кальопа була така прохана й горда, а просто звичай такий.
Хоча Кальопа й справді мала славу гонорової. Попри те, що вони були сусідами, Євка завжди обходила тітку десятою дорогою – побачивши знахарку, дівчині хотілося забитися в куточок, зачаїтися й перечекати, щоб Кальопа її бува не помітила. От і зараз дівчина принишкла, ніби приростаючи до колоди, на якій сиділа.
Тим часом баби попросили втретє, і тітка стиха завела, підпираючи руками свою чепурну голову:
Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?
Чия ж то дівчина розпустила коси?
Час ніби зупинився. Уже не існувало ні гучних музик, ні попа, ні пана. Євка розчинилася в пісні й срібному голосі Кальопи.
Коси розпустила, гулять не ходила.
Зустріла козака, його й полюбила.
Далі пісня розповідала про те, як козак зібрався в похід на Крим, залишаючи вдома молоду дружину на піклування своєї матері. Свекруха ж захотіла звести молоду невістку зі світу й відіслала її в поле жати жито. Та послухалася й працювала так довго й тяжко, аж доки не стало сил; тоді молодиця перетворилася на тополю, аби тільки втекти від лихої долі. Аж тут саме чоловік із війни повернувся…
Не питайся сину, де твоя дружина.
Бери шаблю в руки, рубай тополину, —
жалібно протягла тітка Кальопа, та так, що Євці на очі навернулися сльози.
– Боже, невже він її зарубав? – не втрималася Євка, і баби на неї одразу прицикнули. А її старша сестра Хведора, що якраз підійшла до гурту, лише мовчки пустила очі під лоба, натякаючи, що Євка знову робить щось не так, як заведено.
Виявилося, що тополя вчасно заговорила до козака. Та ще й подарувала йому дитину, яку він знайшов у вітті. Але молода дружина так ніколи й не стала знову людиною.
– Ой, та що ти розрюмсалася, як мале дитя, чесне слово, – цього разу прикрикнула Хведора, сама насилу стримуючи сльози.
Але плакала не Євка. За нею на пеньку сидів Ярема й умивався дрібними сльозами.
– Матір Божа, паничу! А ти що тут робиш? – заголосили жінки. – Зараз пан тебе схопиться, скаже, що це ми тебе до сліз довели, велить різками покарати!
Жінки спробували заступити собою Ярему, але було запізно: пан учитель і панич Ілля вже прямували до їхнього кутка.
– Не можна, щоб вони дізналися, що я плакав через якусь пісню, – шепнув Ярема Євці на вухо. – Особливо Ілля. Він кепкуватиме.
Євку обсипало морозом, вона заклякла, ніби вкопана. Налякані погляди жінок і широко розплющені дитячі очі, сині-сині, замиготіли перед нею в калейдоскопі.
– Зараз усім нам дістанеться на горіхи, – беззвучно проказала баба Федора.
Чекати більше не можна було. Євка вхопила Ярему за рукав і, користуючись прикриттям, яке мимохідь влаштували жінки, шмигонула з ним у ліс.
Церква височіла на самому узліску, за яким починалася широка балка. Євка добре знала лісові стежки, тож, не відпускаючи Яреминої руки, чкурнула вниз, ховаючись під стовбуром нахиленого до землі дерева.
Діти важко дихали, прислухаючись. За ними ніхто не йшов.
– Ти така смілива, – нарешті спромігся сказати Ярема, поволі зводячи на Євку очі.
– Ой, ну а що лишалося робити, – ніби виправдовуючись відповіла та, втупившись у свої запилені босі ноги й ніби щось там колупаючи.
– Було ніяково. А ще було дуже страшно повертатися.
– Умієш тихо ходити? Нам треба обійти церкву з іншого боку. Думаю, твої сльози вже висохли. Обітрись рукавом.
Ярема послухався, насухо витираючи всіяні рудими веснянками щоки.
– Як спитають, де був, скажеш, що загрався й не помітив, як відійшов далеко. Ось тобі палиця. Уяви, що це твоя шаблюка. А тут, у балці, до речі, живуть чорти, – моторошним голосом сказала вона, зводячись на ноги. – Страшно?
Хлопчик згідно кивнув.
– Не бійся, ти ж лицар. У тебе й шаблюка є! Ходімо, лицарю!
Нагорі жваво грала музика й дзвеніли чарки з горілкою. А сюди, донизу, долинало лиш відлуння свята. Було так тихо, ніби в іншому світі. Діти пробиралися крізь чагарники, перестрибуючи через рівчаки та обламуючи сухе гілля, щоб розчистити шлях.
– Тут так…
– Лячно?
– Ні… Гарно. Мені тут із тобою подобається більше, ніж там, нагорі…
– Знаю, – посміхнулася Єва. – Я сама люблю тут гуляти. Коли зовсім нестерпно стає, я втікаю сюди. А люди бояться цього місця, наче проклятого, тому мене тут ніколи не шукають. Кажуть, тут живе нечистий з рогами, але цить, нікому про це не кажи!
Вони обійшли пагорб, на якому стояла церква, і поволі підіймалися вгору.
– Ось він! – крикнув хтось з-за дерева.
Це був Амір. Такого холодного й безжалісного погляду Євка не бачила ніколи в житті. І хоча Амір був однолітком Євки, але вдвічі сильнішим. Його спритне вишколене тіло рухалось по-котячому гнучко та беззвучно, тож Євка й незчулася, як він схопив її за зап’ясток, витягуючи за собою нагору.
– Як ти смієш викрадати панича? – гаркнув на неї юнак.
Музика стихла. Усі принишкли.
– Боженьки, і двох тижнів не пропрацювала, як уже в халепу влізла! Я так і знала, так і знала! Горенько яке! – зарюмсала Стешка.
– Мамо, мовчіть, – наступила їй на ногу Хведора.
– Вона не винна, ми просто гралися, – показав на свою палицю Ярема, але його швидко відвели вбік до няньки.
– Що
