Прокляте небо - Наталія Довгопол

Кальопа запнулася на півслові. Вона стисла губи й наморщила лоб.

– Іди, ступай на ногу обережніше й більше нічого собі не шкодь.

Євка вийшла. Мов сновида, вона попрямувала по коридору, зупиняючись біля «свого» гобелену.

– Це ти винен. Ти привів мене сюди.

Важко зітхнувши, вона відчинила двері княжої світлиці.

Пані справді нездужала. Вона лежала в ліжку на білих шовкових простирадлах. Коли Євка зайшла, Серафима підвелася на ліктях і прибрала свою звичну королівську позу.

– Ти, мабуть, не зрозуміла – я не просила тебе проводити весь вільний час із тим байстрюком. – Її гострий погляд пронизував Євку, від чого та почувалася маленькою комашкою. – Хоча я ціную твою сумирність і слухняність, – раптом полагіднішала Серафима. – Завоюй довіру Аміра – бачу, що тобі це легко вдасться. І нам простіше буде його знищити. Хочеш мені щось сказати?

– Ні, пані… нічого такого я за ним не помітила. Хіба що він дуже слабкий у науках.

Пані заходилася гучним кашлем і сплюнула в миску харкотиння.

– Ти не бачила, чи лікар приїхав?

– Лікар?

– Так, лікар із Києва має приїхати, щоб пустити мені кров із лівої руки. Астрономи кажуть, що сьогодні сприятливий день для кровопускання… Візьми там, на столику, разок намиста.

Княгиня знову закашлялася, і Євка, сховавши в жмені червоні коралі, яких у неї зроду-віку не було, поспішила відкланятися.

Пресвята Діво, який довгий видався день! І як багато думок кружляло, переплітаючись у вигадливі витинанки, витісняючи одна одну.

Уже доходячи до двору, Євка присіла на лаву біля перелазу й обхопила голову руками, тішачись, що малина виросла така густа та висока, прикриваючи її від поглядів домашніх, що поралися на подвір’ї.

Хіба сьогодні вона б не мала відчути себе найщасливішою людиною? Та замість того на серці лежав тягар. Усе, що їй розповіла Кальопа… невже, це стосується її, Євки? Невже, щоб прожити інакше життя, сповнене красивими речами, книгами та цифрами, вільне від нескінченних городів і прокльонів, вона повинна буде низько стелитися під ноги панам, продаючи своє тіло й душу за якісь червоні намистини? Коралі, які вона досі міцно стискала в кулаці, упали в траву.

– Та нажени того кібця! Гой-гой! – гукнула над вухом мати, не помічаючи Євки.

Повільно спускався вечір. Вилазили цвіркуни й розпочинали свої вечірні співанки. Сон зморив її просто тут, на прикритій малинником і сутінками лаві.

Спека, що спала після Спасу, зненацька повернулася. Від самого ранку було нічим дихати – збиралося на грозу.

Злізши з горища, Євка трохи розпустила комір сорочки, зав’язаної попід горло, і слабше перешнурувала корсетку. Зараз вона згадувала все, що сталося минулого дня. Як заступилася за Аміра, як легко розв’язала поставлену паном Вітовським задачу, як дивно дивився не неї вчитель і як сиділа в альтанці пліч-о-пліч із паненятами й виводила крейдою на дошці польські слова. Згадала вона й пані, і подаровані їй коралі, і те, як, прокинувшись серед ночі від собачого брехоту, вона встала з лави й, голосно стукнувши дверцятами, без задніх ніг заснула під боком в Оленки на розстеленій на сіні ряднині.

Коралі багровіли в траві, щедро огорнені променями вранішнього сонця. Євка озирнулася та підняла червоні намистини. Яка тепер різниця, викине їх чи одягне? Нехай краще вдягне, то хоч зовні скидатиметься на панянку. А потім, покрутивши в руках білу хустку, якою завжди запинала голову, дівчина відклала її вбік. Натомість сяк-так заплела навколо голови колосок і встромила в темні коси гілочку жовтогарячих нагідок.

– Гляди, яка пані, – кинула Наталка, виносячи відро помий. – Біжи, дай свиням їсти! А вже потім підеш собі залицятися з паничами!

Тицьнувши в руки замащене відро, Наталка легко підштовхнула свою зовицю в спину в бік сажа, де рохкали поросята.

Євка озирнулася. Батько щось майстрував на подвір’ї, насвистуючи, мати з криками доїла корову, сестри готували сніданок, а брат Максим ладнав їхнього єдиного коня, щоб поїхати на берег за конюшиною. Такий звичайний ранок. Може, не треба було нічого змінювати? Чи ж не легше повернутися назад, жити звичним життям без щоденного страху хтозна-чим завинити перед панами, каверз і хитрощів, оцієї тісної корсетки й постійних докорів родини за неробство?

– Чого завмерла соляним стовпом? – просто над вухом пролунав громовий голос Стешки. – Пресвятая Діва, спаси й схорони! Була б тебе й на світ не родила! Що то за дитя, яке не може свиней нагодувати без того, щоб півдня з помиями не простояти!

«Ти живучіша за нас усіх! – голос Кальопи відлунням звучав у голові. – Якщо ти справді така обдарована…» Євка стрепенулася, ледь не заляпавши себе поросячим сніданком.

Не проронивши ані слова, вона вилила в корито помиї та відчинила дверцята сажу, випускаючи двох кругленьких свиней у загороду. Поросята радісно рохкали, збиваючи одне одного, відсовуючи одне одного рийками й крутими боками. Поросятам було байдуже, хто приносить їм їсти – чи боса Дунька у своєму дранті, чи панночка Євка в підбитих черевичках та червоному намисті. Але дівчині було не все одно. Вона розвернулася й так само мовчки попрямувала до палацу.

Марта, на щастя, була сонлива. А може, усе ще не могла оговтатися від учорашнього наказу батька, тож поводилася з Євкою чемно. Та відчинила вікна, допомогла панночці вдягнутися, а потім, розчесавши дівчину до сніданку, винесла надвір її нічний горщик.

– Ну й спека, – сама до себе проказала Євка, зливаючи шляхетські нечистоти у вигрібну яму.

– Євко, це ти? – озвалася тітка Веселина, виходячи з-за стайні.

Вона здавалася занепокоєною.

– Десь Ярема подівся, не можу знайти! – закусила нижню губу вона, від чого її щелепа ще більше посунулася наперед. – У хаті ніде не чутно, хіба десь надворі? Пани вже снідати мостяться.

– А в саду ти дивилася, тітко? – крикнула у відповідь Євка. – Ще ні? То я сходжу, він, певно що, там!

Ураз віддаючи няньці нічний горщик, дівчина чкурнула в сад. Нога вже майже не боліла, ніби Кальопа й справді була чарівницею. Лише туга пов’язка заважала, а шкіра під нею починала нестерпно свербіти.

У саду було тихо й безлюдно, як і належало о такій ранній порі. У повітрі стояв густий запах троянд, що червоними, рожевими та білими барвами облямовували доріжку до квітника, над якими пурхали метелики та дзижчали бджоли. Яремі подобалися квіти. Євка помічала, як він любить розглядати рослини, нюхати їх і торкатися, тож спершу дівчина