Прокляте небо - Наталія Довгопол

Ледь не плачучи, просто на ліжку хлопчик став на коліна. І, повернувшись обличчям до ікони святого Єремії, що, оповита рушниками, висіла в кутку, дав першу у своєму житті присягу.

– Клянуся оберігати рабу божу Євдокію від усього лихого. Амінь! – коротко помолився він, гаряче хрестячись і б’ючи поклони, мов церковний дяк.

Лиш тільки він перехрестився втретє, як у двер і постукали. Няня Веселина внесла кашу, а за нею, у прочинену шпарку, шмигнула Євка.

– Паничу, ти живий? Я так боялася! – палко промовила вона.

Ярема хутко заліз під ковдру, знову не сміючи підвести на неї очі.

– Яремо, Євка прийшла запитати про твоє здоров’я, – почала повчати Веселина. – Нечемно так поводитися. Особливо після того, як вона врятувала тебе сьогодні.

Геть присоромлений хлопчик помалу виліз з-під колючої вовняної ковдри.

– Дякую, – насилу видавив із себе він.

– Подякуй краще Аміру – це він тебе приніс до хати, – сказала Євка, наливаючи Яремі кухоль води. – Ви ж брати. Ви не маєте ворогувати.

– А тебе це потішить, якщо ми товаришуватимемо?

– Звісно! – усміхнулася Євка, підморгуючи Яремі. – Кому ж довіряти, як не рідному братові? Ну, добре, що ти одужуєш. То я піду?

Євка вже хотіла було вийти слідом за Веселиною, але Ярема гукнув її:

– Євко, хотів тобі сказати…

Та завмерла у дверях, за півкроку на виході з кімнати.

– Можеш сісти біля мене?

Сторожко зачинивши двері, Євка повернулася до ліжка й сіла на його краєчок. Вона знову усміхнулася до Яреми як до молодшого брата й погладила його по кучерявій голові. Євка ніколи не тримала на нього зла, а зараз їх хотілося пожаліти найменшого панича, уберегти його від кпинів і глузування старших.

Але Ярема заговорив зовсім не по-дитячому.

– Усі кажуть, що обов’язок челяді – служити панам, що це щастя для холопа догодити шляхтичові… Але, Євко, якби я не був паничем, ти б заступилася за мене тоді, біля церкви?.. Ти б витягла мене зі ставка сьогодні?..

Євка перестала перебирати кучері на Яреминій голові. Її здивувало питання від дитини, якій минуло лиш десяте літо.

– Не важливо, яка кров тече у твоїх жилах. Вона така сама червона, як і моя. Така сама гаряча. Я не шкодую ні про що і вчинила б так само, хоч ким би ти був – паном-шляхтичем чи бідняцьким сином.

– Євко… а можна, я називатиму тебе своєю сестрою?

Його сині очі, ще такі безмежно щирі й по-дитячому наївні, впритул дивилися на Євку. На душі потепліло, ніби хтось огорнув її теплим запиналом і міцно стиснув у обіймах.

– Це буде дуже почесно для мене. Я з гордістю носитиму звання твоєї сестри. От лише… збережімо поки що це в таємниці від усіх? Згода?

– А пізніше розкажемо?

– Пізніше розкажемо, – погодилася Євка, зітхаючи.

У палаці нікому не можна було довіряти. Хіба лише своєму новому названому братові.

Пани обідають довго. Євка ж миттю проковтнула тарілку борщу, що їй налили на кухні, і вже чекала в саду, підперши правим боком берізку й розглядаючи статую оголеної жінки на альтанці.

Хоча, по правді, Євка нікого не чекала. Вона поринула у свої мрії, і їй було чудово наодинці з собою. Уявляла, як то – жити в Києві, чи десь далі, у Варшаві або Римі. Вона б тоді спала вдосталь, потім вставала, вбиралася в кращу сукню, жупан і підбиту хутром делію, оздоблену блискучими ґудзиками, і йшла гуляти в місто. Кажуть, у місті так багато людей, що всіх навіть і не знаєш, а серед маєтків і садиб можна загубитися.

Учитель підійшов непомітно. Він став обабіч неї, схрестивши долоні на животі.

– Про що так замріялася? – зненацька вивів Євку із задуми Орест, повертаючи в цей світ.

– Та… ні про що, – знітилася Євка, відлипаючи від дерева й схиляючи голову в поклоні.

– Я взяв тебе на уроки, бо ти здібна в математиці. Але це означає, що ти мусиш досконало вивчати все, що я даю. Ти ж зовсім не стараєшся вчити латину.

– Ця латина… зовсім не лізе мені в голову. Ну навіщо мені знати Homo homini lupus est?[8] Хіба хоч із кимось я так розмовлятиму?

– Тобі необхідно прочитати так багато книг, як же ти зможеш їх зрозуміти без латини? Математика, натурфілософія, астрономія… Ця статуя… здається, вона тобі подобається?

– Так, вона така… бездоганна.

– Ідеальна, як сказала б ти латиною, якби добре вчилася. Це давньоримська богиня краси Венера. На її честь ми звемо планету, що першою сходить і останньою заходить на небосхилі.

– Венера… гарне ім’я, – замріяно підняла голову Євка, роздивляючись витончені руки й білосніжні мармурові стегна.

Орест якось дивно подивився на дівчину, звужуючи очі, ніби оцінюючи. Потім провів рукою по своєму видовженому голеному підборіддю та сам до себе посміхнувся. Євка того не зауважила. Вона вже уявляла пана вчителя в образі давнього римлянина, що з високого постаменту цитує Цицерона серед захопленого натовпу в білих одежах. А десь там, неподалік, біля підмурку, вона бачила й себе.

Із самого ранку Марта встала не з тієї ноги. Таке з нею часто траплялося, що дратувало абсолютно все. Вона встигла набурчати на Веселину й прикрикнути на Євку. На сніданок, звісно ж, спізнилася, але батьків за столом не було – мати нездужала, батько знов подався кудись у справах, а пан учитель узяв вихідний, щоб навідатися до родичів у Києві.

Коли Марта сіла за стіл, брати вже їли кашу, а між тим, крадькома від Веселини, що стояла біля дверей і вдавала, що нічого не помічає, передавали одне одному яблуко – то під столом, то за спиною, то перекидаючи через весь стіл. Марта навіть посміхнулася, бо це справді видавалося кумедною забавою. Вона сама перехопила яблуко й покотила по столу далі. Їй завжди хотілося бути разом із братами. Попри те, що їхні ігри її не дуже тішили – вона не любила їздити верхи чи борсатися в траві, – сестрі хотілося бути причетною до щоденного життя братів.

Продовжуючи гру, юнаки посміювалися, позираючи на суворе обличчя Веселини. Навіть Амір долучився до забави, спритно перекидаючи яблуко просто в руки Яреми. Ярема теж не пас задніх і з усього маху кинув яблуко Марті. Але червонобокий плід не долетів і дзвінко влучив просто в Мартину тарілку.

Каша виплеснулася на всі боки, покриваючи стіл і новенький шовковий станик панночки, оторочений срібним кантом.

Миттєво обличчя Марти