Прокляте небо - Наталія Довгопол

Амір же на Євку не дивився. Його звичний меланхолійний погляд проходив крізь неї, не зупиняючись. Та їй і самій не кортіло зустрічатися з ним очима чи заговорювати. Проте вперше за тривалий час повітря в альтанці здавалося таким прозорим, безтурботним і радісним.

– Рене Декарт довів ось що. Візьмімося за руки. Так, усі, усі разом…

Ілля без охоти протягнув руку Амірові, той – Марті. Євка ж опинилася між Яремою, що вчепився за неї, як за рятівну соломинку, та її обожнюваним вчителем. Так, тримаючись за руки, вони передали по колу імпульс.

– Ми є замкнена система. Ми пустили один-єдиний імпульс, що пройшов через кожного з нас, пов’язав нас у єдине ціле. А якщо ми разом стиснемо долоні, то сума наших імпульсів матиме певну величину. І якщо тепер ми змінимо наші місця і знову стиснемо руки, то ця величина не зміниться. Закон збереження імпульсу стверджує, що «у замкненій системі геометрична сума імпульсів залишається сталою за будь-яких взаємодій тіл цієї системи між собою…»

Не всім було зрозуміло, про що говорив Декарт, але Євка тепер опинилася між Аміром та Іллею, тримаючи обох за руки та раптом розуміючи, що вони всі й справді пов’язані в одну велику систему, яку не так просто зрозуміти й осягнути. Але вона опинилася замкненою в цій системі невипадково. Десь у небі про це вже написали зорі.

Так минали дні, насувалася осінь – тепла, золота. У селі Євку воліли обходити, удома зайвий раз не займати. Чутки про її дружбу з паничами та про її здібності до наук ширилися швидко. Парубки не сміли підходити близько, а от пан Антанас кілька разів недвозначно проводив Євці по плечу, легенько його стискаючи. Щоразу їй вдавалося втекти у справах, ховаючись на кухні чи в альтанці. Та найгірше було з пані, що кликала до себе й розпитувала про паненят, а особливо ж про Аміра. Євка говорила загальні, буденні речі, про які й так усі знали. Казала про те, що Амір списав домашнє завдання в Яреми і що якось нагрубіянив пану вчителю. А що було говорити? Хіба те, що він підглядав за іграми сільської молоді та не облишив свою пристрасть до полювання? Про це Євка мовчала, обходячись малим злом.

Мамка ходила, мов навіжена. До Оленки нарешті прислали сватів, тож тепер вирувало готування до весілля. У жовтні збиралися різати порося, щоб відсвяткувати по-людськи. Оленка ж сяяла, мов начищена до блиску мідниця. Купувала стрічки й намиста, ладнала собі весільну корону.

А одного вечора, коли Євка залізла на горище, окрім Оленки, застала там ще й Микиту. Вони лежали обійнявшись, Микита щось нашіптував їй на саме вухо, а Оленка зачаровано слухала.

– Ти ж не скажеш мамі? – смикнула Євку за сорочку сестра.

– Хіба я Юда якась? – форкнула дівчина, розвертаючись до коханців спиною й надуваючи щоки.

– Євко, та ти послухай, які оповідки Микитка мій знає! Ну ж, розкажи їй про панича! – штурхнула коханого під бік Оленка.

– А що, Євко, хочеш про панича? – підморгнув їй Микита.

Євка лише відмахнулася, але Микита почав свою історію. Його голос звучав тихо та закрадливо, ніби він ділився найбільшою таємницею.

– Колись давно у нашому селі жила дівка. Фенькою звали. Була вона така ж чорнява, як і ти. І така ж кирпата. Якось на ярмарку зустріла вона парубка – ну справжній панич, їй-богу! Ходив у чорному жупані в піл, хутром отороченому, із золотими ґудзиками й коштовним гаптуванням. А високий який, а стрункий! Сказав їй панич, що прийде ввечері до двору, під вишнею постояти. Так дівка до нього раз вийшла, тоді другий, тоді третій… Щоночі ходити стала. Але від кохання дівчата рум’яняться, а ця з кожним днем усе чахне. Мати дивилася на те, дивилася й таємно від дочки заплела їй у косу сині дзвіночки тої. Пішла Фенька на побачення, а наречений її стоїть за плотом, а переступити не сміє. Коли глянь, а низ жупану за патик зчепився, задерся, а звідти видніються справжні копита! «Якби не тая тоя, була б ти, дівко, зараз моя», – сказав, злісно всміхнувся та зник. Більше дівчина його не бачила…

Крізь сон, краєм вуха, Євка слухала історію. Воліла б і не слухати, але кожне слово карбувалося в її серці. Може, ця оповідка й справді була про неї? Може, те все, що відбувається в палаці, усього лиш мара? Її невгамовна уява? Сон? Усе надто гарно, щоб відбуватися на яву…

– Ну а що твої паничі? – розбурхала її дрімоту сестра, штрикаючи колючим ліктем попід ребра. – У чортів по ночах не перекидаються?

– Не знаю, я з ними не ночую, – буркнула Євка, скручуючись калачиком і кутаючись у свою потріпану ряднину.

– Так таки й не ночуєш! – засміявся Микита. – Ні, твої паничі не чорти… Вони просто пихаті індики. Пограються з тобою й викинуть, мов ляльку!

– Та не каркай ти… – цикнула на юнака Оленка.

– Ой, що вже каркати, як так і є! Бачиш, більше вона з нами гуляти не ходить. Цурається нас, простих смертних, либонь? Одно – панських вилупків подавай!

Євка ледь стрималася, щоб не розвернутися й не вперіщити ляпаса. Натомість лиш зціпила зуби. Нехай би ображали її – було би легше стерпіти. Але цього разу кривдили паничів, і… Євка сама собі здивувалася – вона готова була лізти в бійку за таку дрібничку… «Теж мені! Велика річ! Було б за чию честь перейматися…» – подумала дівчина, але відчула, що збрехала сама собі.

У садку на галявині тепер височіла стрілка сонячного годинника. Цілий тиждень діти під наглядом учителя вимірювали та креслили, доки не створили його відносно точну модель. І тепер, готуючись до наступного уроку, пан Орест Годованець обходив навкруги нового творіння й напружено думав. Він думав про Євку. На заняттях вона завжди трималася осторонь, мовчала. Та коли її спитати прямо, дівчина завжди відповідала правильно, принаймні коли це стосувалося натурфілософії та точних наук. Орест не міг помилятися, просто цього всього навчання було недостатньо. Потрібно було поспішати, лишалося обмаль часу.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги,