Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
— Гей, залишайтеся тут!.. Я сходжу за людьми!.. Я зараз же вернуся!.. Вони нам допоможуть!.. Нікуди не йдіть!.. Напевне, це ферма Жанни!.. Вони все чули.
Я підійшов до будинку… Й постукав спершу в двері, а потім у віконниці… Нікого… Я знову постукав… обійшов навколо стайні… Прочинив хвіртку й зайшов у двір… Я стукав!.. Кричав… Ніхто не відповідав!.. Проте я відчував, що люди там були… З комина йшов дим!.. Я почав трясти двері… Гатити у вікна… Я ладен був рознести всі віконниці, якщо ніхто не вийде… Нарешті з'явилася чиясь пика… Це був синок матусі Жанни… від першого шлюбу!.. Артон… Він був наляканий… І лише трохи висунув свою мармизу… Я пояснив йому, чого мені треба… Якийсь транспорт… О! Почувши це, матуся теж вискочила… й затряслася… Вона була проти… Нараз її охопило сильне збудження… Вона не хотіла про це навіть говорити!.. Вона заткнула рот своєму смердючому виродкові… Й заборонила йому виходити!.. Чорт забирай, він так і залишиться там!.. Разом зі старою!.. Якщо я не зможу забрати його з поля… Треба сходити за жандармами!.. «Вони для цього й існують!» Нізащо на світі Артон не втрутиться в цю справу… Вони нічого не бачили!.. Нічого не чули! Вони взагалі не розуміють, про що йдеться!
Матуся Перейр піднялася на край схилу й згори спостерігала за нашими перемовинами!.. Вона просто моторошно кричала!.. Й створювала страшенний шум… Це було схоже на неї… Щойно минуло перше потрясіння, вона більше не стримувалася!.. Я показав цим двом дикунам на цю жінку в розпачі!..
— Чуєте? Чи ні?.. Жахливий біль!.. Адже не може вона залишити свого чоловіка так, у багні!.. Чого ви боїтеся?.. Це ж не собака, чорт забирай!.. У нього немає сказу! Це не теля!.. У нього немає виразок!.. Він наклав на себе руки, ото й усього!.. Це була цілком здорова людина… Його треба хоча б ненадовго сховати під накриттям! поки за ним не прийдуть!.. і поки немає машин… Вони поїдуть просто по його тіло!.. Бруд їм не завада!..
Мірою того як я наполягав, їхній опір зростав… «Ну ні! Тільки не це!.. — впиралися вони! — Звичайно, вони його не візьмуть!.. Тільки не до них!.. Це вже ніколи…» Вони навіть не хотіли мені відчиняти… І пропонували мені звернутися до когось іншого… Вони починали мене дратувати… І я сказав цієї брехливій потолочі…
«Гаразд! Гаразд! Давайте! Пані! Я вас зрозумів!.. Ви відмовляєте! Це ваше останнє слово? Справді? Дуже добре! Добре! Просто чудово! Але це вам вийде боком! Врахуйте! Тоді залишуся я! Ну так! Ось так! Я залишуся тут на цілий тиждень! На місяць! Залишуся тут на стільки, на скільки знадобиться!.. І поки за ним не прийдуть, я буду кричати!.. Я буду кричати всім і всюди, що це ви!.. Ви все підлаштували!» О! вони раптом змінилися в обличчі… О! Як вони перелякалися, чорт забирай!.. Їх просто тіпало від страху!.. А я не вмовкав зі своїми криками!.. О! Я не збирався відступати!.. Я ладен був битися в епілептичному припадку, аби тільки їх ще більше довести!.. Так ці покидьки роздратували мене!.. Вони вже самі не знали, як мене заспокоїти… Стара здалеку з насипу досі волала на все горло… Вона хотіла, щоб я поквапився… «Фердінане! Фердінане! Ну що?.. Принеси гарячої води!.. І полотняний лантух!..» Єдине, на що погодилися ці дві скотиняки… зрештою… і то лише через те, що я галасував і не відходив від їхніх віконниць… це дати мені свій ручний візок за неодмінної умови, щоб я привіз його назад того ж дня… причому після того, як ретельно вимию і вичищу його!.. й оброблю водою з хлоркою!.. Вони наполягали на цьому і постійно уточнювали деталі. Вони повторили це мені разів з двадцять!.. Нарешті, я піднявся на пагорб з візком… Мені довелося спуститися ще раз, щоб попросити лопатку… Адже треба було відірвати вухо… та розбити згустки… Нам це вдалося… Але тоді знову полилася кров, причому дуже сильно… Його фланелева камізелька тепер перетворилася на суцільний згусток желатину… сіре стало червоним… Але найважче було витягти рушницю… дуло міцно застрягло у величезному корку з м'яса і мозку… все це ніби зрослося через рот і череп!.. Нам довелося вдвох взятися за це… Вона притримувала голову, а я тяг за приклад… Варто було лише звільнити мозок, як він став сочитися ще сильніше… він капав, від нього здіймалася легка пара… він був ще зовсім теплий… потік крови полився через шию. Він прострелив себе наскрізь… Він упав на коліна… й так і звалився, з дулом у роті… розтрощивши собі голову…
Ми витягли рушницю й перевернули його на спину… горічерева… Але розігнути його не вдалося! Він залишався зігнутим літерою Z… На щастя, ми змогли укласти його між стійками візка… Шия і місиво на місці голови трохи заважали… Все це теліпалося біля колеса… Стара зняла свою спідницю… і велику шотландську накидку, щоб трохи краще упакувати голову… і з неї потекло менше… Але варто було нам рушити з місця… від поштовхів та вибоїн… все знову задзюркотіло!.. Ми залишали за собою кривавий слід… Я намагався їхати якомога тихіше… Йшов дрібними кроками… зупинявся що дві хвилини… На сім кілометрів у нас пішло десь години дві… Вже здалеку я помітив жандармів… спершу їхніх коней… просто перед фермою… Вони чекали на нас… їх було четверо, бригадир… і ще один у цивільному,
