Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін

— Куртіалю, ти чуєш мене?

Він не чув… а лише крутив головою у своєму закутку… Він стогнав… бурчав… Через свій живіт!.. Дітлахи заскочили на нього, чотири хлопчики й три дівчинки! Але він все одно нічого не відповідав нам.

Трохи пізніше ми стали хвилюватися, куди пощез Дюдюль… Він пішов уже дві години тому… певна річ, у своїх справах… О! Ми все більше турбувалися за нього!.. А він повернувся лише пізно ввечері… Та з яким вантажем!.. Усі дванадцять кілометрів! до вокзалу в Персані… Він біг щодуху! На вантажному пероні йому добряче пощастило… феноменальна здобич!.. Мішок з бакалією!.. Він приніс нам цілу гору масла! Дві в'язки сосисок!.. Три кошики яєць… свинячі ковбаски, конфітюр і ще візок… Він поцупив усе це перед камерою схову, коли службовці вирушили перевести стрілки… й трохи погрітися… Дюдюлю знадобилося не більше двох хвилин, щоб усе вкрасти! Тепер бракувало лише хліба… Але це не завадило нам влаштувати ґрандіозну гулянку!.. Ми відразу ж розпалили вогонь! Кинули в піч ціле дерево!..

Де Перейр притьмом прокинувся… Встав, щоб нажертися… Він їв з такою швидкістю, що йому аж перехоплювало подих. Він обіруч хапався за живіт й час від часу вигукував: «О! Господи, Господи!..» Товстуху теж не треба було припрошувати!.. Вона так набила собі черево всього за кілька хвилин, що їй довелося прилягти. Вона навіть почала качатися по землі… перевертаючись з живота на спину… «О! Господи, Господи! Куртіалю! Ось так би завжди! О! Яка ж я була голодна!» Діти блювали по кутках… Але потім поверталися й знову хапали шматки… Дюдюлевого собаку теж так розперло, що він вив як несамовитий. Де Перейр повторював: «О! Діти мої! О! Дорогі крихітки! О! Мої дорогесенькі! О! Господи, Господи! Пора з цим кінчати! О! Все чудово!..» Він був у нестямі!.. «О! Господи! Пора!.. Чудово!.. Чудово!..» Він більше нічого негоден був сказати. Він ніяк не міг отямитися від дива.

* * *

Напевне, було близько п'ятої години… Надворі ще зовсім темно… Коли я почув, як Куртіаль перевертається на соломі… Він підвівся… Про час я міркував за станом каміна… Вогонь майже згас… Я сказав собі: «Готово, він не витримав!.. Занадто холодно… Пішов готувати собі каву… От дає!..» І справді, він попрямував до кухні… Це було природно… Я чув, як він стукотів чашками… Я був не проти приєднатися до нього… і теж випити горнятко… Але між мною і дверима сопіли дітлахи… вони лежали, притулившись одне до одного… Я побоявся на них наступити… І залишився у своєму лігві… Я не надто й тремтів… Мене захищала стіна… На мене дув набагато менший протяг, ніж на старого. Я трохи змерз, ото й усього, я чекав, коли він повернеться з кавником, щоб озватися до нього… Але він усе не повертався… І далі щось там вовтузився… Я чув, як він длубається в інструментах… А потім я почув, як прочинилися двері на вулицю… Я подумав: «Напевне, пішов відлити?..» І чекав, коли він повернеться… Якийсь неясний здогад промайнув у мене в голові… Я навіть хотів устати… Але потім знову заснув… І забув про все.

* * *

Мені наснилося жахіття… я бився з господинею!.. Вона пританцьовувала… Я намагався звільнитися від неї… Вона навалилася на мене… Всією своєю масою! Я ніяк не міг спекатися її!.. Жахливий шум! Нічого не видно!.. Вона засипала мене своїми запитаннями… Я намагався втекти, зачинитися в спальні… Але ця бабега продовжувала чіплятися до мене!.. Вона кричала все голосніше!.. Смикала мене за вуха… й не хотіла відпускати… «Де ж мій Куртіаль?..» Вона волала це на всі лади!.. Вона щойно прийшла з кухні… шукала там кави, якої не залишилося ні краплі!.. Вона оглянула все… всі посудини були порожні!.. Цей волоцюга все вицмулив!.. з усіх горняток і кавника… перш ніж піти… Він мені нічого не говорив?.. Їй хотілося все знати…

— Ні! Ні словечка!..

— Куди ж він подався?.. Ти не бачив його у дворі?..

— Та ні!.. Ні!.. Я нічого не бачив!..

Мезанж схопилася й заторохтіла, що бачила дивний сон!.. Господар Куртіаль катався верхи на слоні!.. Момент не дуже пасував для таких дурниць… Ми намагалися пригадати, що він говорив напередодні… Жер за десятьох! Це ми пам'ятали… Може, йому стало зле?.. Він замерз у дворі?.. Ми не знали, що й думати!.. Запалення? Разом з хлопцями ми кинулися на пошуки!.. Перерили всю солому… оглянули всі закутки в будинку… Всі прибудови, два сараї та хатину для дослідів… У будинку його не було… Ми пішли через поле… оглянули найближчі околиці… а потім далі… Обнишпорили всі яри, всі чагарники… Комусь могло здатися, що ми збираємо ягоди на всьому плато!.. Ми спустили собаку Дюдюля… Куртіаля так ніде й не було!.. Потім ми знову зібралися разом… Щоб прочесати весь ліс… Він часто там прогулювався… І тут один з хлопців зауважив, що високо на брамі було щось написано крейдою… «Хай щастить! Хай щастить!» — великими друкованими літерами… Це був його почерк…

Стара спершу нічого не могла второпати… І лише не переставала бурмотіти: «Хай щастить! Хай щастить!..»

— Що це означає?.. Але ж, Боже мій! Він утік!.. — раптом їй спало на думку!.. — Йому наплювати на мене!.. О! Їй-богу! О! Хай щастить!.. Це ж треба таке!.. Хай щастить! І це він посмів сказати! Мені!.. Ось як він зі мною розмовляє!.. О! Скажіть на милість! Яке нахабство! О!.. — вона розлютилася не на жарт. І в цьому не було нічого дивного!..

— Так, це очевидно!.. Пан утік!.. Здимів!.. Вирушив на екскурсію… звалив у місто! покидьок! покидьок! це катастрофа! Хай щастить!.. І все!.. І я маю цим задовольнитися!.. Значить, це все, що я заслужила? Га?.. Порпатися в цьому гної?.. Заварив кашу, а розсьорбувати будеш ти, стара шкапо!.. Викручуйся, як хочеш!.. Хай щастить!.. Це ж треба?.. Скажи мені, Фердінане! Що ти гадаєш?.. О! Смердючий козел!..

Дітлахи слухали її голосіння, роззявивши роти!.. Мені не хотілося підкладати дров до багаття!.. Я дав їй трохи охолонути… Але про себе думав… «Старому остогидли ми всі й ця картопля!.. Він змився… І тепер його не так скоро побачиш!..» Я передчував це… Пригадав його слова… Й ці спогади терзали мене… О! Звісно, йому доводилося нелегко… Але все ж, як він міг на це зважитися?.. Сволота… Залишити нас усіх разом?.. По вуха в лайні…