Смерть у кредит - Луї Фердінанд Селін
Чорт забирай! Чорт забирай! Я розумів. Вік — то мерзенна річ… Діти — вони як роки, їх ніколи не побачиш знову. Дюдюлевого собаку замкнули разом зі старою. Вони плакали там удвох. Стара вила сильніше. Цей день справді, я можу це точно сказати, був одним з наймерзенніших у моєму житті. Чорт би його забрав!
* * *
Щойно дітлахи поїхали, бригадир зі своїми людьми розташувався на кухні. Вони бачили, що я поводжуся сумирно, й зняли з мене кайданки… Тіло лежало поруч… Але робити було нічого, бо приїзд прокурора очікували лише завтра… «Як накажуть», — казали вони. Так коментували цю обставину жандарми! Нарешті вони перестали на нас гарикати. До того ж вони були голодні… Вони оглянули всі шафи… але не знайшли ні шматка… їм хотілося ще й випити… Але вина також не було… Знову розпалили вогонь… У комин заливав дощ… І стало дуже холодно. Лютий — найкоротший місяць і найзліший!.. Початок зими був не настільки суворим… Тепер вона намагалася надолужити… Ці жандарми зовсім не розмовляли між собою… У душі всі вони так і залишилися селянами… Ходили взад-уперед… Я їх добре роздивився… Вони курили свої люльки… І сиділи навколо нашого столу… У нас був час розгледіти один одного… Їхні обличчя потопали в жиру. Щоки заплили повністю… на шиї складки, що доходили до підборіддя… Вони були здорові й череваті! особливо один, який був удвічі товщий за інших… Вони цілком могли обійтися без обіду! Їхні трикутні капелюхи, складені купою, утворювали посеред столу піраміду… На лягавих були якісь семимильні чоботи!.. Коли вони підводилися всі водночас і трясли при цьому своїми шаблями, то створювали такий гуркіт, що й не передати… Їх дедалі більше діймала спрага… Вони вирушили за сидром до стариганів на краю хутора… Трохи пізніше, може, години до восьмої вечора, прибув ще один тип… Він був з їхньої казарми… Він приніс їм вина й невеликий пайок… п'ять казанків…
У нас залишилося трохи кави. Я сказав, що ми можемо їх також пригостити, якщо вони дозволять нам її змолоти. Вони погодилися. Стара вийшла із сараю. Вони її випустили. Напад гніву минувся. Цих велетнів дуже гнітило, що у них більше немає їжі! Усього по казаночку на кожного!.. І одна пляшка на п'ятьох!.. У мамусі було сало, я знав це точно, невеликий запас… і ще в потайному місці сочевиця, ріпа і майже півфунта маргарину…
— Я можу приготувати вам суп! — сказала вона… — Тепер дітей тут немає!.. Я можу нагодувати всіх!..
Вони погодилися й були дуже задоволені… Навіть плескали себе по стегнах… А вона все ще скімлила… У нас був великий казан!.. Він вміщував принаймні п'ятнадцять солдатських казанків… Принесли ще пляшку вина… Із самого Персана… Це прислала дружина бригадира. Пляшку приніс хлопчик разом з листом та газетою… Ми сіли поруч з ними… Все розділили порівну… Майже добу в нас не було ні тріски в роті… Жандарми просили добавки… Ми спорожнили весь казан… Спочатку вони говорили лише між собою… Але поступово пожвавішали, жадібно заковтували їжу… порозстібали свої мундири… Один з п'ятьох… не бригадир, а той, що був уже геть лисий, здавався допитливішим за інших… Він запитав у мамусі, що робив померлий, яким ремеслом він займався до сільського господарства?.. Це його цікавило… Вона спробувала йому пояснити, але в неї не дуже виходило… Вона задихалася на кожному слові… І заливалася слізьми… Сякалася в тарілку… чхала в перечницю… Наприкінці всі розсміялися… У всіх пекло в роті… вона переборщила з перцем… О! Уа! Ух!.. Крім того, в кімнаті було жарко… Вогонь розгорівся надто сильно! Якщо вітер дув в один бік, то наша печера добре прогрівалася!.. Але варто було йому змінити напрямок, як у хату валив дим!.. Усі починали задихатися!.. У селі завжди так…
Бригадир сидів на краю лавки, знемагаючи від задухи… Він скинув свій мундир… Решта зробили те ж саме… Чиновники з прокуратури могли приїхати лише завтра вранці… Тож хвилюватися було нічого… Вони все ламали голови над тим, чому втік комісар?.. Це питання їх дуже цікавило… А особливо — чому сам прокурор?.. І чому так швидко?.. Мабуть, між канцелярією суду і префектурою сталася сварка… такою була загальна думка… А ми справді влипли… Так я вважав. Бригадир поступово знову повернувся до свого обіду… Практично він один зжер цілий камамбер!.. Він робив собі величезні бутерброди! І запивав їх червоним винцем!.. Шматок!.. Ковток!.. Шматок!.. Ще!.. Я дивився на нього… Він мені підморгував… Він уже трохи захмелів!.. І став зовсім добрим… Він запитав у старої просто так, зовсім просто, абсолютно без жодної задньої думки, що ж робив її Куртіаль до того, як вони приїхали в Блем?.. Але вона вже нічого не тямила. Вона ніби впала в слабоумство від сліз. І відповіла йому: «Ревматизм!» Вона була десь далеко! Вона знову почала бурмотіти… Сльози текли у неї по обличчю… Вона просила, благала, щоб її залишили в кухні… поруч… ще ненадовго, трохи посидіти з ним… Хоча б до півночі!.. У нас більше не залишилося ні оливи, ні гасу… лише свічки!.. Хлопці тягали їх звідусіль, постійно… коли поверталися на ферму… Вони приносили нам свічки всіх розмірів!.. У нас був вибір, стара хотіла поставити одразу дві… Бригадиру набридло слухати її нидіння…
— Гаразд! Гаразд!.. І повертайтеся швидше! Одразу ж!.. Не запалюйте вогонь!.. І не чіпайте його… а то я вас замкну в сараї!.. Ну давайте!..
Вона пішла… Через деякий час, оскільки вона не поверталася, один із жандармів підвівся, щоб подивитися… «Що вона там робить?..» — запитували вони… Вона стояла на колінах поруч із тілом…
— Я не можу його прикрити?..
— О! Ні! — сказав їй поліцай…
— Він мене не лякає, ви знаєте! Але його краще накрити… Не можна ж везти його просто так!.. Я не торкнуся його! Обіцяю вам!.. Мені не треба доторкатися його! Я лише накину на нього покривало!.. лише це! і все!.. на нього й на голову…
Мені було цікаво, що вона збиралася на нього покласти?.. Простирадла?.. їх не було… У Блемі їх взагалі не було… Були ковдри, але від них залишилося одне лахміття… вони всі зотліли!.. Ми використовували солому!.. і спали одягненими… Жандарм не погоджувався!.. Він хотів, щоб вона запитала дозволу у бригадира… Але бригадир уже хропів… Він заснув просто за столом… Ми бачили його через двері… Інші поліцаї
